Розділ 4. Ювелірних справ майстер

У цей вечір Мін Сіка навіть милосердно пустили помитися в гарячому душі, дали біленький пухнастий халат, у комір якого він зарився носом, чашку гарячого пахнючого чаю та, з винуватим виразом обличчя, відправили до кімнати.

Бабуся була засмучена. Вона взяла на себе всю провину і навіть витирала червоні сухі очі хустинкою.

— Пані, не карайте себе… — невпевнено спробував заспокоїти її Мін Сік, але, схоже, вона переживала велике горе у своїх думках.

Зайшовши до кімнати, Мін Сік увімкнув світло тільки після того, як закрив двері, м'яко всміхаючись бабусі.

— Дивлюся, за рік нічого не змінилося, — пролунало з ліжка.

Мін Сік різко обернувся. Чай хлюпнувся за край чашки й обпік йому руку.

— Ай-ай-ай! — до того не помічаючи оголеного чоловіка, який розлігся на ліжку, закутаний у довге волосся, як в екстравагантну сукню, Мін Сік підійшов до тумбочки. — Ти хто такий?! — вигукнув він, ставлячи чашку на місце, де раніше залишив браслет у формі змії, який, до речі, зник.

— Іньлун, — весело відповів незнайомець, розглядаючи кімнату.

— А чому ти голий?

— Бо ти не дав мені одягу.

— А я мав? — щиро здивувався Мін Сік. — Я тебе взагалі вперше бачу. — Він насупився. — Можливо, вдруге.

— О, — промуркотів той, — якщо вдруге, значить, у нас серйозні стосунки. Отже, — Іньлун радісно кивнув. — Ти точно маєш мене одягнути.

— Одягнути тебе?

— Чи, може, мені надягнути тебе на себе?

Мін Сік похитав головою, відганяючи навіювання:

— Твоє ім'я мені нічого не говорить, — склавши руки на грудях, сказав він.

— Дуже приємно, хазяїн смарагдів, кришталевого замку, золотого гаманця... Ой, це з біографії не цього року, — Іньлун прочистив горло, — король водяних драконів, голова кланів синьо-зелених ящіркоподібних...

— Ти що, Бог?! — Мін Сік відійшов від нього й притулився до стіни поруч із ручкою дверей, готовий утекти.

— Ну, дрібне божество. Та я це не люблю: «випусти вогонь, Іньлуне» — бла-бла. А знаєте, як це неприємно, коли з вогнем і вечеря випускається? — Він похитав головою з розчаруванням. — Тому я — король. Сучасний термін, мені подобається. 

— Бог водяних драконів? — ошелешено повторив Мін Сік.

— Я — король, а не бог, скільки разів повторювати? — Іньлун закотив очі.

Мін Сік повільно відкрив рота, але не зміг нічого сказати:

— Ой, — Мін Сік закотив очі, — здається, я марю… — Він постукав по скронях, опустив погляд на підлогу, розглядаючи вологу калюжку від чаю, що розлився. — Зараз я принесу швабру, а коли повернуся, тебе тут не буде. — Сказав він це, бо вважав Іньлуна частиною свого збудженого мозку; Мін Сік навіть приклав руку до лоба, але температура була нормальною. Він відступав до дверей, повільно задкуючи. 

— Ти не віриш? — Іньлун різко сів на ліжку.

— Замотайся краще волоссям! — закричав Мін Сік, — або хоча б ковдрою накрийся, — слабко попросив він, повільно сповзаючи вниз по стіні.

З іншого боку дверей пролунав стук:

— Онуку, все гаразд?

— І коли це бабуся стала називати мене «онуком» замість «гаденя»? — пробурмотів Мін Сік. — Пані, я тут чай розлив, можна взяти швабру?

— Звісно-звісно… — приглушено відповіли з-за дверей.

— Навіщо ти запросив пані-старосту в кімнату? Я тут голий... сиджу… — Іньлун образливо підтиснув губи.

— Пані! Швидше! — вирвалося з рота Мін Сіка — це була слабка спроба змусити божество зникнути. — Боюся, щоб підлога не ввібрала чай і дошки не деформувалися. — Підлога справді була дерев'яною і старою, хоча Мін Сік мав на увазі дещо інше, хоча й про покриття трохи переживав.

— Ось-ось, — бабуся влетіла до кімнати, але на ліжку вже лежав браслет у формі змії.

Мін Сік з чемною усмішкою забрав у неї швабру і меланхолійно витер підлогу, намагаючись зрозуміти, що хоче сказати його підсвідомість або, можливо, шизофренія, адже він бачить людину замість браслета.

Він збожеволів? Уже?

— Краса, правда? — бабуся взяла з ліжка та покрутила в руках браслет. У тьмяному освітленні він переливався всіма відтінками смарагдового, сапфірового та блідо-блакитного. Кристали кріпилися на простому зістареному мельхіорі. Браслет був тонким, схожим на худу змію, яка чекала свого обіду. Голова й хвіст не сходилися, а закріплювалися в різних місцях. Бабуся раптом погладила голову змії.

Мін Сік помітив, як закрите око раптом відкрилося і, моргнувши, тут же закрилося.

— Пані, — нервово промовив він, боячись, щоб браслет не ожив і не вкусив господиню.

— Краса, — повторила вона, відводячи погляд від браслета й передаючи Мін Сіку. — Бережи його добре, це коштовний дарунок на честь твого порятунку.

Він чемно всміхнувся й поклав браслет на тумбочку, проводжаючи пані.

Щойно двері за бабусею зачинилися, Мін Сік полегшено зітхнув, вирішивши, що його тимчасове божевілля повністю минуло.

— І навіщо знову класти мене на тумбочку? — незадоволено пролунало з ліжка.

Мін Сік і сам не розумів, як погодився на цю авантюру, але тепер вузьке ліжко ледве вміщувало їх обох, і вони, тулячись, дивилися один на одного.

Відверто кажучи, Мін Сік і сам не міг повірити в те, що бачив і відчував — чужа важкість, під якою прогиналося ліжко.

— То значить, поруч зі мною зараз справжній Бог водяних драконів?

— Король, — поправив його Іньлун. — Якщо тобі важко запам'ятати мій титул, називай мене на ім'я. Дуже приємно, — він наблизився, шепочучи прямо в обличчя Мін Сіку, — Іньлун.

Мін Сік з труднощами витягнув свою руку, затиснуту між тілами, і приклав відкриту долоню до обличчя Іньлуна, відсуваючи його.

— Я не виношу такої близькості. Все ж таки, я вже не такий молодий, щоб пускатися в пригоди з незнайомими чоловіками, які намагаються переконати мене, що вони мають якесь відношення до Бога.

— Не до Бога, а до божества. Щось менше, — знову пояснив Іньлун. — Він, — Іньлун показав пальцем угору, прибираючи руку Мін Сіка зі свого лиця, — і нас створив також.