Розділ 3. Господар смарагдів

Пані виявилася правою. І хитрою.

Два наплічники, два налокітники й стегнова пов'язка.

Вона потрясла пов'язкою на вітрі:

— Нічого, Джека й Джона провітриш.

Мін Сік сидів за столом, поклавши голову на руки й важко зітхаючи. Йому було нестерпно соромно. Так, налокітники й наплічники були розписані кольорами блискучої синьо-зеленої луски. А стегнова пов'язка більше нагадувала фундоші, тільки трохи пристойнішу.

Мін Сік був дуже стриманим і консервативним. Одягти таке він просто не міг собі дозволити.

— Накинемо плащик, і буде добре, — підбадьорила його старенька. — А чого ти засумував? Усю капустку натер пастою?

— Ой, — схаменувся він і, натягнувши довгі гумові рукавички, узявся натирати капустяні листки. Тепер вони готували кімчі. Точніше, бабуся вважала, що готує вона, бо майстерно керувала виконанням Кім Мін Сіка.

— Три-три старанніше, — вона пильно подивилася на його роботу, а потім відвернулася до манекена, який приніс її сусід разом із костюмом божества водяного дракона.

Пан Джин сидів у вітальні й попивав чай:

— Завтра моя онучка прийде — розмалює йому обличчя.

— Добре-добре, — бурчала старенька. — Нехай щоки йому намалює, а то зовсім запалі.

— Передам-передам, — усміхнувся він, погладжуючи свою рідку борідку.

Мін Сік так і не зрозумів, як став актором, який виконує роль божества водяного дракона. Йому нібито казали про якісь вибори на роль, але все закрутилося само собою, і от він уже сидить перед молодою дівчиною, якій, здається, немає й дев’ятнадцяти.

— Скільки вам років? — тихо запитав він, поки вона водила по його обличчю пензликом, вирівнюючи тон шкіри та наносячи дуже світлий, майже білий відтінок, зовсім не схожий на його власний.

— Двадцять вісім.

— Ви виглядаєте значно молодше.

— Мені так багато хто каже, — усміхнулася вона. — Усе це завдяки правильному харчуванню й пробіотикам. А, — раптом згадала вона, — ще на масаж ходжу.

Побалакавши трохи, вона відпустила Мін Сіка подивитися у дзеркало. Він глянув — і остовпів. Звідти на нього дивилося зовсім незнайоме обличчя, розписане синіми, зеленими, перламутровими й аквамариновими лініями. Від очей розбігалася ледь помітна сітка білих рисочок, на яких акуратно закріпили перлинки.

— Залишилася тільки перука, — радісно сказала дівчина, дістаючи з чорного ридикюля перуку з довгим темним гладким волоссям, що блищало.

— Гадаю, — зупинив її Мін Сік, — цього й так більш ніж достатньо, — він мав на увазі розпис на обличчі. — Навряд чи на дні моря є салон краси, де можна привести до ладу таке волосся.

— Сядь, нечема! І слухайся дівчини! — почулося приглушене буркотіння бабусі з вітальні.

Коли четверо міцних хлопців одночасно підняли червоний паланкін, Мін Сік не знав, де себе подіти від переживань. Він щільно запахнув плащ, заплющив очі й прикинувся мертвим. Намальоване сусідовою онукою обличчя тільки допомагало цьому.

— Що за дохла риба? — незадоволено пролунало з натовпу.

— Кажуть, цього разу обрали нечесно, взяли якогось старого.

— Так він що, заснув?

— Чи вже помер?

Мін Сік міцно стиснув кулаки, вп’явшись у тканину плаща. Цього слід було очікувати. Він знав, що старий для таких розваг. І взагалі, йому тут не місце.

Хоч він і прикидався мертвим, його серце билося надто швидко, розганяючи жар, ніби вогонь по виноградних лозах. Крапелька поту виступила на лобі.

Йому стало важко дихати. І тоді він розплющив очі. Носії червоного паланкіна завмерли перед краєм річки, і раптом почулося:

— Раз!

— Два!

Він почав вертіти головою, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

— Три!

Його розгойдали й разом із паланкіном жбурнули в холодну воду повільної річки. Паланкін ударив його по голові. І замість жару, його вени залив крижаним холодом.

Кілька секунд він пробував боротися, але удар по голові оглушив його. Мін Сік заплющив очі, шукаючи порятунку в темній глибині, поки перед його очима кружляли сині й зелені плями, що слабо мерехтіли у вечірньому світлі й відблисках вогню.

Коли Мін Сік прийшов до тями, то виявив, що лежить на мокрому плащі, з якого повільно стікала вода на вологі очерети, серед яких він опинився. Поруч із собою він почув дихання. Повільно повернувши голову, він ледь стримав крик. На животі, повернувши обличчя до Мін Сіка, мило пускаючи слину і спокійно дихаючи, лежав бородатий чоловік, укритий власним волоссям замість одягу.

— Ей... — покликав Мін Сік, обережно ткнувши його пальцем у передпліччя. — Ви живий?

Мін Сік відчував легке запаморочення, ймовірно, через раптове занурення у воду та удар паланкіном. Поки що він не міг піднятися, але на щастя, йому вдавалося щось бурмотіти уривками. Відчуття небезпеки не було, проте у повітрі витала якась дивна атмосфера.

— Холодно... Треба встати, — намагався вимовити Мін Сік.

— Мамо, ще п'ять хвилиночок... — Той поклав на нього важку мускулисту руку, досить холодну на дотик, притулився ближче до його вуха і гучно захропів.

— Ік... — Мін Сік ікнув. І знову. Він не міг контролювати повітря, що застрягло в грудній клітці. — Холодно ж... Ік. Ік. Ік...

Раптом від руки незнайомця, легкий, мов літній вітерець, подув приніс відчуття спокою та тепла, яке м'яко поширювалося його тілом, торкаючись серця й накочуючись м'якими хвилями. Голова Мін Сіка звільнилася від думок, його нахмурений лоб розгладився, очі заплющилися. Йому приснилося, що він плаває десь у тропічних джунглях поруч із водяним драконом.

— Гаденя! Де ж ти?! — лунав десь далеко від його свідомості розпачливий голос. — Негідник! — Чулося схлипування. — Знайду — уб'ю! — погрожував голос.

Але все це залишалося незначним фоном, поки Мін Сік був занурений у свій фантастичний сон.

— Знайшов! — пролунав над головою хриплий чоловічий голос.

— Гаденя! — долинув слідом старечий і тремтячий жіночий голос.