Розділ 2. Той, хто замислюється над добробутом усього

— Ось тобі великі відра, он там котел, де гріється вода. Там чан. Чим швидше носитимеш воду, тим більше шансів викупатися в теплій воді, — хитро усміхнулася вона.

Мін Сік розгублено оглянувся. У її домі явно був бойлер, труби, крани й душова кабінка поруч із туалетом.

— Пані, але ж у вас є ванна, навіщо мені наповнювати чан? — запитав він, відчуваючи більше розгубленість, ніж сміливість.

— А щоб не кортіло ділити кольори на "жіночі" й "чоловічі". У цьому домі живе жінка, у якої є донька, а в тієї, своєю чергою, ще своя донька. Звідки тут взятися "справжньому чоловічому"? — Вона говорила грубо, але влучно.

— Вибачте, пані. — Він схилив голову. — Але рожевий — зовсім не чоловічий колір.

— Чого боїшся? Що за гея приймуть?

— Пані! — стривожився він.

Його вчителька ввічливо попрощалася і вже поїхала з села, а мова пані стала тільки гострішою.

— Ну і що з того? Нема чого всіх вражати. Такий, значить, такий. І халат тут ні до чого.

— Я зустрічався з жінкою, — заперечив він.

— І що? Не одружився? Навіщо тоді зустрічався? — Вона уперла руки в боки. — Отже, ще не все про себе зрозумів.

— Пані!

— Носи воду швидше. — Вона махнула рукою. Їй було цікаво його трохи налякати: він уже не підліток, але реагує як хлопчисько.

Набігавшись як загнаний кінь, Мін Сік занурився в теплий дерев’яний чан, схожий на велетенське відро, в якому можна було лише сидіти. Він заплющив очі й міцно вчепився пальцями за краї, щоб не впасти. Попереду було винесіння води.

Мін Сік різко розплющив очі. Знову спітнів — і навіщо тоді водні процедури?

Він почав важко дихати, серце забилося швидше. Відпустивши краї чана, він схопився лівою рукою за праве зап’ястя, перевіряючи пульс і дряпаючи ніжну шкіру. Його зіниці розширилися, зір розпливався.

Панічні атаки його вже не дивували, але його хвилювало те, що останнім часом вони стали частішими.

— З’їздіть на природу, перезавантажтеся, — порадив терапевт, і Мін Сік згадав про нездійснене дитяче бажання.

Насправді він пробував ходити в походи, підійматися в гори, ставити намети й купатися в холодних озерах. Але влітку його заїдали комарі й інші комахи, а взимку він мало не відморозив ноги, коли його взуття промокло від снігу.

Жодна з цих спроб не принесла йому радості.

Навпаки, у його душі накопичувалося роздратування: від нудних зустрічей, задушливого офісу, відсутності радості на вулиці. Він перестав хотіти кави, їжі вдома й у ресторанах. Якось він просто лежав на ліжку й бездумно дивився в стелю.

— Босе! — задзвонив телефон. — Через пів години важлива нарада, ви що, не прийдете?

— Прийду, — відповів він і знову заснув, так і не прийшовши на нараду.

Звернувшись до терапевта, він отримав направлення до психіатра й дружнє запитання:

— Були на природі? Бачу, що ні. Спробуйте піти.

— Я був... — пробурмотів Мін Сік. — Був! — Він уп’явся нігтями в зап’ястя й прийшов до тями.

Запустивши мокрі руки в волосся, він схилив голову над колінами. Якщо так піде далі, доведеться звертатися до психіатра.

Зітхнувши, він надів пурпуровий халат і, знайшовши у чана злив, із чистою совістю вийшов у вітальню. Весь стіл був заставлений різноманітними стравами. Тут було і те, що приготувала господиня — те, чого міські вручну вже не вміють.

— Сідай швидше, рис охолоне, — гукнула господиня.

— Я, мабуть, переодягнуся, — він потягнув за край халата.

— Та не переймайся, провітриш своїх Джека і Джона. У мене зір все одно слабкий. Та й що я там не бачила?

— Пані! — почервонів він.

— А що? Інші імена їм дав?

Смакуючи страви, Мін Сік відчув легкість і здоров’я. Вони їли разом, обмінюючись жартами й короткими історіями зі свого життя. Це, мабуть, був перший раз за довгий час, коли він відчув смак їжі та навіть життя. Це тривало, поки не почув сигнал телефону, залишеного в пальті.

— Мені треба відповісти, — він підхопився.

— Сядь, — спокійно наказала вона, повільно відклавши ложку біля чашки з рисом.

— Але це моя робота.

— У тебе відпустка?

— Так, але...

— Тоді вимкни телефон і віддай його мені. У кімнаті для ночівлі є правила: конфіскація телефона й комендантська година.

— Ви ж не командир армійського взводу, — нахмурився він. — Я відповідаю за великий телеканал, там може статися будь-що.

— Але поки ти хворієш, чи має «будь-що» сенс?

— Хто сказав, що я хворий? — обурився він, схрещуючи руки на грудях і дивлячись на стареньку зверху вниз, проте її це зовсім не збентежило.

— А той, хто не хворий, не приїжджає сюди просто так. Сідай, — повторила вона.

І Мін Сік сів на своє місце. Тепер їхні очі були на одному рівні.

— Якщо ти відвертатимешся на телефон і мало спатимеш, як ти збираєшся одужати? Можливо, твоє тіло й не болить, але голова, — вона постукала нігтем по власній скроні, — голова болить, коли туди лізуть шкідливі думки.

— І що ж ви мені пропонуєте? Здати телефон і залишити все напризволяще? — Його плечі напружилися, і постать стала жорсткою та скованою.

— Прийняти те, що відпустка — це відпустка. А якщо не відпустка, то вимітайся звідси, — вона не була грубою. Мін Сік зрозумів, що вона мала на увазі.

— Тоді я принесу… — Він почав підводитися.

— Сідай, — вона зморщилася, зробивши йому кумедну гримасу. — Доїж спершу. Наче я вас не знаю, хитрих хлопчаків.

Здавши телефон і щільно повечерявши, Мін Сік, лежачи на ліжку, більше схожому на підліткове, ніж на доросле, закинув руки за голову. Йому стало нестерпно нудно. Зазвичай він читав новини чи перевіряв пошту, переглядав звіти або, в крайньому разі, дивився телеканал — свій телеканал. А тут він чув тільки тишу і потріскування слабких гілок на холодному вітрі.

Він швидко і безтурботно заснув.

Так пройшов тиждень, наповнений пурпуровими халатами й збором ягід. До корів його так і не допустили.