Розділ 1. Все холодне, все мовчить

У маленькій чайній, сидячи на підлозі перед низеньким столиком, заставленим гарнірами до легкої їжі, де на дверях тихо дзвеніли скляні дзвіночки, було затишно і тепло.

— Я чула, ти став великою людиною, — сказала жінка, поклавши руку на руку чоловіка. — У тебе є свій канал на телебаченні? — Вона говорила повільно, м’яко й тепло, як могла б говорити улюблена бабуся, хоча й не була старою. Вона була всього на вісім років старша за чоловіка.

— Не зовсім, учителько. Я директор на телеканалі, — ухильно відповів він, дивлячись на тонку сіточку зморщок, що почала покривати обличчя, в яке він колись був закоханий.

У старшій школі "Сорім" перед випускними іспитами терміново замінили класного керівника. І тоді замість покійного вчителя прийшла молода й недосвідчена вчителька, всього на вісім років старша за своїх учнів.

Мін Сік тоді був на рік молодший за клас, у якому їй запропонували викладати.

Окрім того, що вона була прекрасна і чиста, мов лотос, вона мала позитивний характер, славилася фантазією та була головним генератором ідей. Найбільш бешкетних учнів вона забирала на канікули в село до своєї мами. Що ці дві чарівні жінки робили там із бешкетниками, ніхто не знав, але вони поверталися іншими людьми.

Кім Мін Сік був відмінником і старостою класу, йому ніхто не пропонував "виховних заходів", хоча він цього дуже хотів. Але він не міг витримати суму в очах своєї вчительки, тому просто продовжував добре вчитися.

Тепер йому було 38, і він не був певен, що його життя склалося так, як він того хотів. І саме тому він запросив її на зустріч — поговорити, послухати мудру людину.

— Мене не радує ця посада. Мій колишній партнер казав, що я заслуговую на більше і що мені слід накопичити грошей, щоб викупити телеканал, але я все тягнув і не наважувався. Це призвело до тріщини в наших стосунках. Зрештою ми розійшлися.

Учителька тихо пила чай:

— Розумію. Ми ніколи не можемо контролювати, як поводяться інші люди.

Мін Сік кивнув на знак згоди:

— Але після цього я відчув... — Він приклав руки до грудей. — Усе холодне, все мовчить. Ніби в мені всередині стоїть велика брила льоду — вона захищає мене від болю, але також не дає відчути щось тепле, сонячне, щось таке, як довіра.

Вона уважно слухала, здогадуючись, до чого хилить її колишній учень.

— Я розумію, що звучатиму наполегливо, а можливо, навіть дещо нахабно, але якщо ваша мама ще жива й здорова... чи могли б ви відвезти мене на "перевиховання"? — Він стиснув губи й невпевнено підняв на неї погляд, до цього розглядаючи край дерев'яного столу.

Вона ніжно засміялася:

— Мін Сік, у школах більше не використовують такі методи виховання, моя мама навіть за ними сумує. Вона буде дуже здивована, коли я привезу до неї колишнього президента класу й теперішнього директора телеканалу. Але повір, твоя душа співатиме на волі, як тільки ти спробуєш мамині методи.

— Дякую! — Він низько вклонився, торкнувшись чолом столу. — Дякую.

Можливо, деякі мрії повинні здійснюватися, просто із запізненням.

— Цього року свято бога води відклали до листопада, — через кілька днів Мін Сік уважно слухав, що казала його вчителька, коли вони їхали разом у машині. — Це завжди відбувається влітку, але було багато похоронів, старші швидко відходять, особливо коли хворіють. І до нашого села дісталася смерть, забираючи одного за одним. Але зараз усе стало стабільнішим. Ми відпустили їхні душі. І небагато молоді, що залишилася в селі, вирішила організувати скромне свято. Буде хоч якесь розмаїття у твоєму рутинному "перевихованні". — Вона м'яко посміхнулася, і дрібні зморшки розсипалися по її обличчю, освітлені слабкими осінніми сонячними променями. Її очі зовсім не втратили блиску за ці роки. — Мамо, це мій колишній учень, я розповідала тобі про нього.

Вони приїхали в найзвичайніше, просте і непримітне село.

Міну Сіку, як людині суто міській, стало навіть трохи незручно. Листопад був дощовим, і, відчинивши двері, він одразу вступив у розмоклу землю, забруднивши краї замшевих туфель.

— Бачу, — стара жінка говорила строгим, виховним голосом. — Зовсім дикий, навіть гірше, ніж неслухняна молодь, — вона жмурилася на останні промені сонця. — Ці закам’янілі міські старші чоловіки зовсім недоладні, — бурчала вона, зовсім не виглядаючи привітно.

— Учителько, — Мін Сік повернувся до неї, — я поїду, якщо завдаю вашій мамі таких незручностей! — Він шепотів швидко й гаряче, вражений холодним прийманням.

— О, ні-ні, що ти. — Вона взяла його за руку і, закривши машину, повела його в будинок. — Вважай, що твоє "перевиховання" вже розпочалося.

Ледве вони прийшли, як старенька запитала:

— Хочеш почати зі збору осінніх ягід чи з доїння корови?

— А... — Він прикрив живіт, що бурчав від голоду, руками, соромлячись попросити обід. — Напевно, ягоди...

Гуркочучи, вона поставила перед ним кілька металевих відер і вказала напрямок:

— Іди туди. Там стоїть стільчик, сядеш і оббереш кожен кущик. — Вона не наказувала, а командувала, ніби спроба втекти означала б негайне покарання без розбору.

— Так, пані, — він схилив голову і крадькома глянув на свою вчительку.

— Файтін! — Учителька стиснула кулачки й побажала йому успіхів, сама збираючись пообідати й повернутися в місто, залишивши його наодинці зі своєю мамою, і це було зовсім не в романтичному контексті.

Пролізаючи в кущі осінньої малини, Мін Сік налякано ухилявся від кожної колючої гілочки, що так і норовила зачепитися за його штани чи вовняне пальто.

— Ти що, не маєш у що переодягтися, чого не шкода? — Мін Сік, ледь умостившись на маленькому пластиковому стільчику з написом "табурет для роздумів", вчепився рукою за колючку, здригнувся, скрипнув зубами, але втримався. Було близько. Ще трохи — і він лежав би під малиною.

— П-пані! Як ви тут опинилися?

Здавалося, він тільки залишив будинок за спиною, і пані залишилася там з учителькою, але ні, вона стояла тут, жива й зовсім не схожа на привид.