Глава 21

POV Дана

Освоївшись, я зробила Ранелія своїм радником. Він не заперечував, але моментами я бачила, як нудьга насувалася на нього. Не можу нічим заперечити - нудьга ловила своїми липкими руками і мене також. Мене посадили на трон моєї матері і все, що входило в мої обов'язки- це слухати скарги та прохання жителів. Звістка, що донька Аріанди прибула до домівки своєї матері, колишньої володарки земель, швидко розлетілася повсюди. Всі приносили дари в подяку за спасіння. Вони просили мене залишитися тут і стати їхньою володоркою назавжди, незважаючи на мої заперечення, що я тільки шукаю тимчасовий прихисток.

- Прийшла звістка, володарко, що військо Коріеса насувається, - приніс неприємні новини один з солдатів. - Хтось повідомив їх, що ліс більше не є перешкодою і вони направляються сюди за вами.

Я кинула погляд на Ранелія, що сидів поблизу. Напруга вирізблилася на його щелепі.

- Ваші солдати зможуть протистояти? - мовила крізь зуби. Я не думала, що через прихисток наражу їх на небезпеку. 

- Вони ослаблені після багаторічного енергетичного та фізичного виснаження вогняного озера. Але купол зможе їх зупинити, принаймі частину з них, перш ніж вони прорвуться всередину. Аріанда створила купол, коли хтось намагається увійти, то тіні пожирають непрошених гостей або тягнуть їх до лави у водоймі. Направду цікаве видовище.

- Чому я і мої товариші залишилися неушкодженими? - я важко ковтнула слюну.

- Тому що в тобі кров Арінди. Вона ніби стала пропускним квиточком для вас. Якби не кров, то від вас залишився тільки попіл або взагалі нічого. 

- Що ж, я спробую зробити все, що в моїх силах, щоб вони не увійшли сюди, - я слабо посміхнулася, обіцяючи.

Десятки очей втупилися в мене, надія жевріла в їхніх очах. На жаль, вони вірили в мене більше, ніж я сама в себе. Але я не могла цього визнати, навіть собі.

***

Я заплющила очі, а мої руки злегка трусилися. Збоку вовтузився Арис з Ранелієм. Дракон хотів цапнути Ранелія за руку, але той, використовуючи портали, швидко перемістився в просторі. Аристид тільки роздратовано клацав зубами повітря, не встигаючи за тим.

Грр, вони не дають мені зосередитись.

Я уявила величезне військо воїнів і поблизу мене нарешті стало тихо. Я розплющила очі і довкола з'явилися тисячі примарних солдатів. Всі вони виглядали моторошними та кровожерливими. Супер, те що мені потрібно. 

- Як думаєш, виглядає достатньо реалістично? - я спитала Ранелія.

Судячи з того,що він несвідомо відступив на крок, то значить доволі непогано. 

- Еван бачив на що ти здатна, - відповів він. - Вони можуть не повірити.

- Принаймі це відволіче їхню увагу ненадовго.

Я поглянула на край території володіння. На місце, де знаходиться захисний купол. В межах цих земель було тихо - ще всі спали. Тільки ми втрьох були насторожі, очікуючи на небезпеку.

В якусь мить за межами захисного бар'єра почувся приглушений гул, який ставав все дедалі гучнішим. Він нагадував биття тисяч барабанів, здригаючи мирно сплячих лавомерців. Це рухалось військо Коріеса, без сумніву. Вони приперлись як на війну лишень заради мене. Який абсурд.

Перше, що я побачила, то це були воїни, що почали з'являтися на горизонті, як якісь таргани, яких кортіло розтолочити. Через деякий час я вже бачила безмежну кількість чорняви, що споганював мій настрій зовсім. Я намагалася триматися ілюзії всіма силами, що хоча б візуально не так сильно програвати.

Ще не все втрачено, козли.

В натовпі я побачила тих, кого б не хотіла бачити - Коріеса та Евана, що очолювали військо.

Від наступної картини в мене почало стискатися серце - я побачила свою матір, яку скували ланцюгами в клітці. Як вони посміли її запхати туди, немов якесь звірятко? Схоже клітка енергетично сковувала, бо Аріанда слабко била в грати, та вони не піддавались, ніби вона гладила пір'їнкою.

Я виступила вперед, позаду були Ранелій, напівсонні солдати з Полум'яного Озера, Арис, що нависав, ніби закриваючи аід небезпеки, і примарне військо позаду. Сьогодні точно хтось загине. Поглянемо, хто це буде.

Я побачила, як воїни вишукувалися вздовж межі купола за наказом Коріеса. Я затамувала подих. Перший ряд, не роздумуючи, рушив уперед - і в ту ж мить купол спалахнув темним світлом. Із його поверхні вирвались тіні-примари: вони мали розмиті контури, але холодні, як смерть, очі. Примари коазали крізь перших нападників, і тіла тих падали без крику, знесилені, ніби висмоктані зсередини. Деяких тіні потягнули далі, їхні крики швидко затихли.

Я почула рев Коріеса та слабкий регіт Аріанди неподалік. Але він не зупинився. Він знав - будь-який захист має слабке місце. А якщо не має, то він його створить. Це лише питання часу. Після тривалого часу безперервних ударів магічними гарматами й темними заклинаннями купол почав тьмяніти. Його поверхня, що раніше світилася попелясто-чорно, тріснула тонкими смугами світла. Із кожним ударом тріщини розросталися, тіні ставали слабшими, ніби зневіреними. Коли останній вибух розірвав бар'єр, його уламки енергії розсипалися, а крізь пролом проштовхнули клітку з моєю матір'ю. Гарчачи обезсилено, вона успішно проникнула у свої колишні володіння, і слідом увірвався крик сотні мечів та списів.

Вогонь озера, який був раніше спокійним, загуркотів, реагуючи на вторгнення чужинців. Місцеві мешканці, ошелешені та нажахані, що захист зник, почали зі страху потроху відступати назад. Єдині, хто незворушно стояв - це були Ранелій, Арис, я та моє військо примарних воїнів, які не надто сильно допоможуть при бою. Я вляпалась.

Військо Коріеса не наважувалось пройти далі, бачачи мою охорону. 

- Йдіть далі, - крикнув Коріеса. Чорти б його вхопили. І відрізали йому язика.

Я помітила Евана неподалік, що не поспішав виходити наперед, лишивши першу атаку своїм підлеглим.

Я хотіла вийти вперед, але не встигла і ступити кроку - земля під ногами засвітилася. Навколо мене утворилося коло. Символи та якісь знаки з'явилися сяйливими павунками, і я з шипінням впала на коліна. Я помітила краєм ока, як Ранелій з Арисом також були притиснені до землі.