Глава 19

POV Дана

- Я мушу звідси забиратися. 

Еван нарешті зник з поля моїх очей, але тривога мене з'їдала. Адреналін зійшов і тепер відвага змінилася на страх майбутнього. Які мене чекатимуть наслідки?

- І куди ти зібралася? - ліниво мовив Ранелій, але в його голосі бриніла ледь чутна напруга.

- Байдуже куди, - спішно мовила, паралельно вмовляючи Ариса йти. Але йому в Мериландії подобалося і він неохоче мене слухався, тому мені доводилось його тягнути, як впертого віслюка. - Ти бачиш, що я тут не є в безпеці.

- Тут безпечніше, ніж будь-де, куди ти підеш. До того ж, ти перемогла Евана. Він не буде ще раз робити такі авантюри.

- Так, такі не буде. Він буде робити ще гірші. Можливо прийде з батьком та з військом.

Ранелій ледь помітно здригнувся.

- Вони не зможуть сюди пробратися з поганими намірами, - насупився він.

- Я в цьому не впевнена, любчику, - пихчу, тягнучи дракона, який опирається. От мала дитина.

"Арисе, мені загрожує небезпека!" - дорікнула йому подумки. - "Чи ти міг би облегшити мені життя і піти мені назустріч, будь ласка? Ану піднімай свою дупу, негайно!"

"Як грубо ти говориш з останнім льодяним драконом. Ніяких манер." - пролунав роздратований голос в голові. - "Мені тут добре, а в тебе параноя. І взагалі, твоя регенерація тебе врятує, якщо хтось прийде знову".

"Тоді параноїчка лишає тебе тут, не маючи бажання перевіряти чи спрацює зцілення коли мені відрубають голову чи вирвуть серце."

Я залишила його і направилася до виходу печери. Арис якусь мить не рухався, притворно лежачи на спині, а потім з важким зітханням поплив за мною.

- Ти просто повинна змиритись, що тобі не сховатись від Коріеса. Куди ти не підеш, вона тебе знайдуть. Все, що ти можеш зробити - це навчитись захищатись, - сказав Ранелій.

- Є одна ідея, - я розвернулася і хитро примружилася. - Я йду додому.

На мене дві пари очей запитально втупилися. Але я не збиралася повертатися в імперію. Я йду в Полум'яне Озеро - дім моєї матері. Куди ніхто не суне носа. Це буде найкращий варіант. Якщо я там виживу.

***

- Нагадай мені, чому ти йдеш зі мною? - не обертаючись, питаю Ранелія, який знуджено плентається за мною позаду, ніби я його змусила йти зі мною.

- Мабуть тому, що ти легко потрапляєш в неприємності, - роздратовано бурчить Ранелій. Поруч з ним снує такий же невдоволений Арис. Два чоботи пара. - І ти дуже безтактна. Як ти могла піти, не подякувавши моїй матері за гостинність і за все, що вона тобі зробила! 

- Сподіваюсь, вона мені вибачить. Я потім пришлю її листівку та гостинці в якості вибачення за свої манери. Якщо мене, звісно, не вб'ють до того часу чи не замкнуть десь інде.

- Раз я тебе супроводжую, то я цього не допущу, - впевнено сказав Ранелій. Я вирішила це ніяк не коментувати.

- До речі, чому ти не можеш скоротити нам шлях, використовуючи портал?

- Мою силу блокує Похмурий ліс, котрий знаходиться перед Полум'яним Озером. Це перше вибробування - пройти ліс, залишившись живими. Потім нас чекатимуть ще сюрпризи в Полум'яному Озері, але туди ще потрібно добратись. Цікаво, що ми прямуємо назустріч смерті, але це буде весело. Ти ж ще та авантюристка, чи не так Дано?

- Якщо я авантюристка, то ти псих. Я не просила тебе йти зі мною. 

- Мені нудно живеться, знаєш.

Ми підходили ближче до лісу і я відчула зловісну атмрсферу, небезпеку, яка чекала на нас.

- Чи можливо, що нас там щось очікуватиме? - протянула я.

- Не можливо, а так і буде. Вертаємось?

- Я не боюся.

Ми просувалися далі і я відчувала запах гнилі та туману, а земля під ногами іноді хлюпає, іноді засмоктує, ніби сама прагне проковтнути мандрівника. Я почала сумувати за русальчиним хвостом, за допомогою якого могла пливсти і не торкатись поверхні. 

- Мій батько був справжнім дурнем, пхаючи носа в ці землі, - мовивши, я підняла наїжачений погляд на дерева, гілки яких росли вниз, розповзуючись по поверхні, немов змії. Мені здавалось, що ліс підслуховував нас, чекаючи моменту, щоб затягнути гіллям поглибше в товщі води, де панує тільки темряма.

- Яблуко від яблуні. Ти не далеко пішла від нього, - хмикнув Ранелій. - До того ж, він зустрів твою матір. Що доволі романтично в цій похмурій історії.

- Можливо було б краще, якби цього не сталось. Якби я не народилася, то не мала б цих випробувань по життю.

- Припини дурні балачки. Краще слідкуй за тим куди йдеш.

Я ступила в місце, яке нагадувало калюжу, і відчула під нею шар гнилої рослинності, що прагнув засмоктати мене. Ранелій швидко допоміг вибратись, гнівно шиплячи, витягуючи мої литки з трясовини. Поблизу були привидні вогні - це було схоже на синюваті сфери, що кружляють, мабуть, заманюючи в найглибші болота та схованки.

- Ми не пройшли і половини, а ти вже потрапила в халепу. 

- Можливо з тебе і справді є якась користь, - глузливо мовила. - Витягати мене з халеп.

Я побачила попереду колоду від дерева і хотіла присісти відпочити. Ранелій цокнув язиком, вказуючи пальцем попереду. Там були невеличні дерев'яні колоди, і Ранелій тицьнув палицею в них, і вони різко розкрилися, як пастка для тварин, з гострими шпильками всередині. Краєм ока я помітила кістки всередині, і від цього мені замлоїло під ложечкою.

- Тут повсюду пастки і небезпека.

- Так, тому будь обачною, бо станеш вечерею якоїсь істоти, що навіть регенерація тобі не допоможе.

- Що це? - я вказала пальцем попереду. З колоди почали виповзати великі комахоподібні істоти з прозорими крилами, покритими слизом.

- Це гнилокрили. 

Мене почало нудити від їхнього зовнішнього вигляду: їхнє тіло - поєднання гнилої плоті, з роз'їденими мутними очима, що світяться червоним кольором. Вони, помітивши нас втрьох, хотіли напасти зграєю, але Арис миттєво випустив крижану хвилю і вони покрилися льодом, вмить попадавши льодяними камінчиками, булькаючи в болото.