Глава 2

POV Дана

Я полегшено закрила очі, видихнула, насолоджуючись тремтіння літака при взльоті літака в небесні володіння.

Незчулася як заснула. Мені снився той самий омріяний острів, хвилі тихим шелестом набігають на берег, м'який білосніжний пісок під ногами.

Я піднесла до вуха ракушку, сподіваючись почути звук моря...

- Нарешті ти тут, - глибокий чоловічий голос схвильовано мовив неподалік. - Поранилася...

Я оглядаю своє тіло, але не бачу жодної подряпинки.

- Душа...вся чорна, - мовить він тужливо. Яскраве сонце не дає мені розгледіти його обличчя, темна чуприна, немов смола, занавісою ховає очі. 

Він простягає руки до моїх плечей, грудей, ніби боїться, що я розіб'юся, як кришталева ваза. Дихання гаряче, але дотики крижані. Такий контраст. Мурашки пробіглися по тілу. До того моменту, поки він різко не піднімає до мене свої очі. Блакитні. Кришталево чисті. 

Його погляд гострий та важкий. Знервовано ковтаю і облизую сухі губи. Він уважно слідкує за порухом мого язика, завмирає на секунду і різко тягне мене до себе. Тіло тягнеться до нього, ніби так все й має бути. Він важко дихає.

Несподівано мене перекидають на спину, звалившись зверху. Я завмерла, сильно замружившись. Почувся тихий сміх. 

- Ти ж знаєш, що я тебе чекаю, чому ж змушуєм так довго чекати, Дано?...

Я здригаюся,  ніби вдарили током, і помічаю жінку, котра здивовано окинула поглядом і далі покотила свою валізу. Здається, політ вже завершився. В салоні літаку майже нікого не залишилося. 

- Що це було? Такого мені ще ніколи не снилося, - бормотіла я про себе тягнучи валізу, біля аеропорту перепліталися великі шеренги людей, які метушливо викликають таксі та зустрічають близьких.

 Як він виглядав? Спогади зі сну не чіткі. Я спробувала ще раз пригадати, як виглядав чоловік в сні, але картинка в пам'яті ставала все розпливчастою. Та нічого. 

"Залишу валізу в будиночку і піду у відрив. Давно пора", - знервовано подумала, трясучими руками намагаючись закурити сигарету. Роздратовано викинула й рішуче пішла, постукуючи підборами по асфальту. 

В центрі півостріва були довжелезні ряди з ларками запашної випічки, яка так і манила до себе. 

"Побалую себе трохи, не сидіти ж вічно на дієтах,"- подумала я, наближаючись до одного з них. До будки з товарами залишалося не більше десяти метрів, коли я не встигла розминутися з одним з перехожих. Ну майже змогла. Але замість того, щоб відступити в сторону, мужчина різко сіпнувся, перегородивши мені дорогу. По іронії, я зачепилася каблуком за бруківку й неминучо полетіла, як у фільмі, на чоловіка.

Не знаю, кому більше було боляче. Мужчина зміг втримався на ногах, але в мене точно будуть гематоми на руках від його кам'яного тіла.

- Пробачте, - винувато посміхнулася я, піднімаючи капелюх з землі. Та моя посмішка швидко стерлася з уст, побачивши злий погляд моєї жертви.

Жосткі очі так і метали блискавки. Високий, широкоплечий, світло-каштанове волосся злегка досягало вух. Хтось зло кахикнув поруч. Він був такий розлючений, ніби я не просто на нього налетіла, а ще й збила з ніг, й завдала серйозних ушкоджень, заодно смачно плюнувши на його дорогі черевики.

Від нього віяв крижаний холод, а аура була такою важкою, що можна було різати ножем як масло. Руки на моїх плечах зімкнулися сильніше. Мурахи пробиралися до кінчиків пальців холодною армією. Ну й тип.

Я пересмикнула плечима, скидаючи від болючої хватки та від гнітючого відчуття. Може я з ним знайома? Невже я його обікрала?!

- Вибачте, ось, пришліть на мій адрес рахунок за хімчистку, - швидко промовила, повільно відступаючи під незрозумілим поглядом незнайомця, наче від хижої тварини, стрімко накиваючи п'ятами. 

От екстрим! Давно я так не переживала. Сподіваюся, що він не прийшов по мою душеньку. Це тільки збіг, тільки збіг...

-Час для полювання, мужчинчики, - подумки я задоволено потирала ручки, стряхуючи спогади "колишнього" життя. Присвячу себе для прекрасного майбутнього. Гоу, Дано, гоу!

Я приїхала в доволі відомий нічний  клуб, де зібралася вся еліта по віп-зонах, та навіть на танцполі люди віджигали відпалювали як в останній раз. Мабуть варто випробувати удачу і вміння. При вході на другий поверх охоронець переступив дорогу, незадоволено хмурячись.

-Вам сюди не можна, - сказав як відрізав.

-Перепрошую? - від його наглості аж подих перехопило. Я пройшлася рукою по платтю. - Дресс-код я не порушувала. Вся при параді. Тому пустіть мене.

-Ні.

"От впертий баран."

Баклан кудись глянув позаду мене й комусь кивнув. Я обернулася, але не встигаю розгледіти хто там стоїть. Різкий біль прострілив в шию і хвилями пройшовся по тілу, розслабляючи напружені м'язи.

"От, чорт, не треба було сюди приходити..."