Перламутрові таємниці

   Маєток заховався в густій та непроглядній частині лісу, а поруч, на невеликих пагорбах розмістилося чарівне село. Маленькі хатинки накриті соломʼяними деревами, біліли. А на тому полотні розквітали узори різноманітні завитки листочки. Краса та й годі.

   Давно вже не бачили ці стіни людської постаті, не чули дзвінких голосів. Місцеві вже і не памʼятають, що сталося тут. Таке відчуття, наче жителі цього маєтку просто зникли, не залишивши по собі та слід в історії.

   Що це? Хтось відчинив двері й почав поспіхом оглядатися. Тендітна дівчина, тримаючи поділ довгої білої сукні бігла по коридору. В очах застиг жах, який переміщався з ненавистю.

   — Не вийду. Не вийду я заміж за нелюба,— проговорювала вона сама до себе.

   Раптом, помітила шафу велику, що сховалася в кінці коридору. Довго не думаючи, саме тут і вирішила заховатись, скрутившись калачиком за брудними старими сукнями та піджаками. Серце вистрибувало з грудей, а ком у горлі не давав змоги вдихнути.

  Дівчина почула кроки. І вони все наближалися.

  — Обшукайте тут все, вона не могла далеко втекти! Бісова дівка! — закомандував чоловічий голос. Від нього по тілу красуні забігали мурашки.

  — Не гнівайтеся, пане, — пролунав ще один голос. — Та дурна та дівка. Не розуміє щастя свого. Та ви таких, і сотні можете знайти. Ще й кращих, — заспокоював він.

  — Замовкни! — гаркнув перший. — Будеш  такі дурниці говорити, то зроблю так, що на тебе ніхто і не подивиться!

  Вона прохала господа, тільки б він не відкрив ці двері. Бо як знайдемо, то доля легкою не буде. Насильно заміж видадуть, та й питати не стануть за почуття.

  Наче пішли. Вже не розходяться кроки по коридорах спорожнілого маєтку. Дівчина вирішила покинути своє місце сховку. От біда, зачепилася сукня за якийсь цвяшок, та й відірвався шматочок.

  Яка розкіш. Хоч і стіни покрили вже павутиння з пилюкою, але і досі можна розгледіти узори, зафарбовані перламутровою фарбою. Статуетки, картини, все на своїх місцях залишилось, наче господарі зовсім не зникали, хіба поїхали на день-другий, а покоївки й працювати не хотіли.

  Проходячи все далі, дівчина помітила портрет, з якого на неї дивилася чарівна панянка. Вона сиділа у мʼякому кріслі, а на колінах дрімав кіт. Великий, пухнастий, наче хмаринка білий. Хазяйка посміхалася. Темне волосся заплетене в тугі коси, веселі карі оченята, мов чашка що зігріває чаю. А на щоці, біля малинових губ, маленька родимка. Розкішна біла сукня затягнута корсетом. І мереживні рукавички. Немов жива. Спостерігає за тими, хто приходить у цей маєток.

  — Вона ж так на мене схожа! — захоплено вигукнула дівчина розглядаючи портрет. І справді, наче дві краплини води, лиця одинакові. І навіть перлини що прикрашали шию, і ті такі схожі.

  Вона хотіла доторкнутися до полотна, стерти пальцями хоч трохи пилюки, яка вкутала тут все, але портрет впав. Красуня тільки й встигла що від нього відскочити, щоб не зачепив той її.

  — Лишенько! — перелякалася вона та зігнулася, щоб підняти портрет, але краєм помітила невеличку скриньку, що заховалася на поличці в стіні.

  Руки самі потягнулися до цього таємничого скарбу, тільки біда. На замок закрита. Так просто не відкрити. Притуливши скриньку до грудей, дівчина пішла далі, шукати, чим вже можна відкрити її.

  Довго вона бігала по кімнатах, але зайшовши в одну зі спалень, помітила чарівне трюмо. На ньому ще й баночки всі залишись. Парфуми різні. Красуня акуратно взяла одну пляшечку, відкрила кришечку, і звідти ринув приємний аромат квітів. А поруч, яке ж везіння, шпилька лежить. Маленька така, з трояндою на кінці.

    Дівчина хутко почала відкривати скриньку. Вона і сама не розуміє навіщо. Але передчуття говорить, що там те, що зможе врятувати її. Піднявши кришку, втікача побачила якісь документи та невелику книжечку, на якій золотими літерами написано «А. В. Червень».

    Красуня сіла на край ліжка, поклала поруч скриньку, в до рук взяла записник. Акуратно відкрила його. Вона зразу же відчула запах старого паперу, а жовті сторінки шелестіли від кожного доторку.

« Я панна Анастасія Василівна Червень. Не знаю, можливо колись, хтось відшукає сої таємниці. Тяжко уявити, коли ж це буде. Але з впевненістю скажу одне, хто б це не був, він отримає винагороду за свою цікавість.

    Народилася я в сімʼя поміщика Червня Василя Петровича і була єдиною та найкоханішою його дочкою. Матір відправилася на небеса, зразу же після мого народження. Нянечка розповідала, що я мов дві краплі води схожа на неї. Батько дарував мені всю свою любов. Здавалося, якщо я б попрохала принести мені весь світ, так і було б. Не спішив він мені мачухи шукати, завжди говорив, що «робота – його справжня жінка». Тому і всю свою любов дарував мені.

    Оточувало завжди багато прислуги в дитинстві. Мій папа мріяв, щоб, була я найщасливішою. Тому і вчителів обирав найкращих. Любив батечко слухати мої музикування. Часто спостерігав за моїми пробами пензля. Танцювали на балах разом. Він був частинкою моєї душі.

    На жаль, доля, грізна панянка, що робить все, як заманеться їй. І вона вирішила забрати в мене його. Коли мені виповнилося років двадцять, Василь Петрович, тяжко захворів. Останнє прохання у нього було і те звʼязане зі мною. Мріяв віддати мене у надійні руки. Щоб оберігав чоловік майбутній, щоб стіною стояв, захищаючи мене.

    Просив вийти заміж за сина його найкращого друга, Мельниченка Андрія. Бачила я його вже і не раз. Знала, що партія не найгірша. Не зловживає нічим, та й спокійний. Останнє що бачив мій батечко, як його єдину доцю покриває хусткою священник. Не вільна вже. Заміжня. А золоте кільце на пальці, як символ «щасливого шлюбу».

    Жили ми в моєму домі. Грошей чоловік додому майже не приносив. Мені ж від батька дістався непоганий спадок, тому потреби не мала. А там потішила Андрія чудовою звісткою. У нас зʼявиться дитина. Він наче і зрадів тому. Веселіший ходив.

    Народився в нас синочок. Довго думали над імʼям. Але вирішили назвати на честь мого покійного батечка. Тому і стало нас троє. Я, Андрій та наш маленький Василько. Для мене ця дитина стала промінчиком світла. У ньому я бачила своє щастя.