Розділ другий - Гра професора

- Та ну, це я ідіот?

- Більше нікого не бачу, - скривилась дівчина, з важкістю підводячись. 

- Ти сама нарвалась! – ця фраза прозвучала як виправдання.

- Ти зараз серйозно?! 

- Більше ніж! – задоволено хмикнув Лікай.

- Блін, ну який же ти гівнюк!

- Слухай! Ще одне таке слово, - пригрозив хлопець. На його обличчі заходили жовна. Від цього він набув загрозливого вигляду.

- І що тоді? Знову з паркану мене скинеш, але на цей раз так, щоб я вже не встала?

Питання зависло в повітрі, так і не отримавши відповідь. Ядвіга на це й не очікувала.

Від різкого руху в голові пульсувало. Довелося зловитись за паркан, щоб не втратити рівновагу, поки кола перестали скакати перед очима. Лікай підтримав Ядвігу за лікоть. Від цього жесту стало некомфортно. Дівчина лесь втрималася, щоб не скинути його руку. Правда точно сама не розуміла, чому так зреагувала.

Що здивувала Ядвігу, так це те, що вона досі стискає в руці ЦІЛУ скляну пляшку з водою. Режим економії кожної монети на підсвідомому рівні відбився. Вона кожну монету відкладала в скарбничку, яку тримала під ліжком. Все для ремонту улюбленого мопеду.

- Пішли вже, - перервав роздуми дівчини черговий. 

Ядвіга глянула на хлопця і посміхнулася. Посміхнулася від думки, що спіймали лише її. Друзі мали гарантовано втекти від її брата. Абі аж ніяк не можна було зараз втрапити в скандал, особливо, коли до фестивалю залишились лічені тижні. Мама Абели дала дозвіл на поїздку, але це був хиткий та непевний дозвіл, який могли забрати будь-якої миті за необачний проступок.

- Ти чого це посміхаєшся? - помітив цей усміх черговий. - Не в твоєму становищі можна так посміхатись.

Тепер не відповіла Ядвіга.

На галявині, де все почалося, вже стояв Геральд і його “втікачі”.

- Ви попались? - посмішка сповзла з обличчя Віггі.

- Якщо бути точними, то вони здалися, - відповів за них Геральд.

- Чому?

- Він сказав, - Хіддекель красномовно кивнув в бік Геральда, - що тебе обов’язково оцей зловить, – тепер він кивнув на Лікая.

- Це так зворушливо! - театрально закотив очі Лікай. - Дайте хустинку, бо сльози зараз стримати не зможу.

- Можеш насміхатись. Ти ж сам би так не вчинив, - буркнула Ядвіга.

Лікай до болю стис лікоть, за який все ще підтримував дівчину. 

- А тобі звідки знати, як би я вчинив?

- Та в тебе на лобі все чітко написано, - Ядвіга розлилась в посмішці на всі 32 зуби. Вона зробила це навмисно, щоб якомога гостріше вколоти його самолюбство.

Тепер вже у відповідь посміхався хлопець.

Дівчина зрозуміла свою помилку, насупившись. Та було пізно, він достатньо встиг побачити. Одного з верхніх зубів ось вже декілька днів як бракувало. Якщо широко не посміхатися, цього взагалі не було помітно. 

Декілька днів тому випала чудова нагода випробувати один з амулетів, який їй втюхав “в подарунок” (але при цьому здер з неї ледь не в два рази дорожче), один з магів вуду, до яких Ядвіга часом навідувалась. Він сказав, що її мопед буде просто літати з тим амулетом. Дівчина розцінила ці слова як дуже швидку їзду... 

Але ж ні. Виявилося, що маг не говорив метаформи, а справді мав на увазі “літати”. І коли мопед з дивними чханням і ревом зірвався в повітря, вона зрозуміла, що уявлення не має, як його посадити на землю. В ході невдалого експерименту, Ядвіга приземлилася (не дуже вдало приземлилася), на гілку яблуні, яка росла в саду і зуб зник десь в просторах щойно пророслої зеленої травички. Синця вдалося позбутись мазями, а ось новий зуб відростити - ні.

Варто було звернутися до цілителів-естетів, які вмить могли відновити її посмішку. Але це коштувало недешево, а просити гроші в батьків - прийдеться пояснювати, де ж подівся зуб. Це викликало б ускладнення та привід брехати. Тому Ядвіга завбачливо вирішила поки відтермінувати цей момент.

Після цього, амулет був закинутий далеко під ліжко, супроводжуючи весь ритуал не надто приємними епітетами. І не лише в адресу бракованого амулету. Дівчина лиш сподівалася, що сам маг вуду не зрозумів, через кого йому так гикалось і наступного разу продасть їй нормальний амулет, без прихованих “сюрпризів”!

- Досить тріпатись! Ходімо.

- Мені кінець, - прошепотіла Абелла. 

Геральд йшов попереду порушників, Лікай завершував процесію. Так можна було контролювати процес, щоб ніхто не вислизнув.

- Ядвіга, - Геральд неголосно покликав сестру. Дівчина пришвидшила крок, щоб порівнятись з братом. - Прошу тебе, не наривайся до нього. Погризлись і досить. Він тобі не по зубах.

- Це зараз ти про кого більше хвилюєшся?

- Спробуй сама здогадатись.

На цьому їхня коротка розмова рахувалась завершеною. Дівчині імпонувало, що брат про неї піклується. 

Їхні були відносно мирні, але залишались такими в межах їхнього дому. Ядвіга знала, що часом доводила Геральда до сказу, вона це вміла і регулярно практикувала. Щодо університету в них була чітка домовленість, ніхто з них не афішував про їхні родинні зв’язки навмисне. Коли Лікай приходив до Геральда в гості, дівчини переважно не було вдома, а якщо була - завбачливо не виходила з кімнати зайвий раз. Спочатку це було мимоволі через неприязнь до останнього, але потім стало також негласною частиною їхньої домовленості.