Роздій перший - Нарвалась

Початок квітня видався надто теплим, в тіні градусів 15 не менше, а на сонці всі 20+. І як це часто буває, взимку +15 - шапка, черевики і пальто. А от весною при +15 можна і в футболці йти на вулицю, захопивши сонцезахисні окуляри.

Уся драма розгорталась на задньому подвір’ї міського університету, куди не виходило жодне вікно викладача. Ідеальне місце, в якому можна перевищувати повноваження. Їх було четверо. 

- Дайте пройти! – тонкий голос дівчини зривався на панічні нотки.

- Голуб’ята, а ви хіба не помітили? Вас спіймали на гарячому!

Двоє “застуканих” другокурсників стояли спинами до білої цегляної стіни. Високий хлопець, якого звали Хіддекель і мініатюрна дівчина Абелла. Через свою необачність вони так абсурдно попались. Пресували їх третьокурсники Лікай та Геральд. Сьогодні їм випало чергувати територію та ловити таких прогульників.

- Слухайте, нам не потрібні проблеми, - сказав Хіддекель, намагаючись розрулити ситуацію. Друзі кликали його Дек. Скорочене ім’я йому більше подобається.

- У вас вже проблеми! Ви ж не думаєте, що ми вас благородно відпустимо? – усміхнувся Геральд. Він прекрасно знав цю парочку. Напевно, навіть краще ніж потрібно, але робити їм поблажки не збирався.

- Зробіть вигляд, що ви нас не бачили! – благально глянула Абелла на чергових, притискаючи свою модну сумку до грудей, наче щит. Вона готова була розплакатися будь-якої миті, розуміючи, які наслідки її чекають через прогул.

- Ти це бачиш? – засміявся Лікай, його веселила вся ця ситуація. – Вона зараз ридати буде!

Хлопець часто чув подібні заяви від застуканих прогульників, і кожного разу його веселили їхні благання, відмовки та плани, як уникнути покарання. 

Правда цього разу йому не сподобалося, що Абелла була в їхньому числі. Вона належала до знатного роду. Батько Лікая мав спільні проекти з батьком дівчини. І в їхньому домі часто лунало прізвище Інсекто, а його матір не одноразово натякала, що така партія як Абелла буде вигідною.

Маленька і тендітна, навіть в своїх черевичках на високих шпильках, вона ледь сягала підборіддя Лікая. Акуратно вкладене кучеряве руде волосся до плеча, вигідно відтіняло її шкіру. Мінімум косметики на обличчі у формі серця. Пухкі губи підкреслював лиш ледь помітний блиск, природний рум’янець на щоках, а довгі вії здавалося не знали, що таке туш. Краса дарована природою. В своєму платті у формі тюльпану вона виглядала ще тендітнішою.

Лікай навіть не помітив, що надто задивився на дівчину. І весь цей час у голові крутилося одне питання. Як така дівчина могла зв’язатись з цим панком, який стояв поряд із нею. Довготелесий шатен з гострим носом та тонкими губами. Проти нього чи Геральда він був справжнім “дрищом”. Нагадував суміш між панком та хіппі в своїх рваних джинсах та чорній футболці. Волосся Хіддекеля на одній половині голови було вибрете майже під «нуль», а з іншого боку – сягало плеча. Нігті завжди намальовані чорним лаком. З часом до його вигляду всі привикли і перестали так гостро реагувати на нього в коридорах. 

- Хустинку позичити? - репліка Геральда була жорсткою, з насмішкою, що вивело Лікая з його роздумів.

- Замовкни! – зло крикнув Хіддекель, захищаючи дівчину.

- Досить з нас насміхатися. – сказала Абелла.

- Хто сказав, що ми насміхаємось? - хоча Лікай це чудово знав, але визнавати не збирався. - Ми зараз вас до декана поведемо, там напишете пояснюючу, чому ви не на парах. Повідомимо ваших батьків і все.

- Тільки не батьків! – Абелла помітно зблідла, - Ми зараз же на пару повернемося, чесно! Хочете, можете нас на пару провести, якщо не вірите.

- Абі, не треба, - прошепотів Хіддекель, взявши подругу за лікоть. Він розумів, що ця спроба виглядала доволі жалюгідно.

Лікай та Геральд дружно зареготали.

- Ми вам в охоронці наймалися?

- Хто ваш куратор? - Лікаю потрібно було докласти сил, щоб ця фраза прозвучала серйозно.  

Геральд навіть не задумувався, коли відповідав:

- Містер Ладрон.

- Ти в курсі?

- Так вийшло, - тільки й знайшов, що відповісти Геральд другові. На майбутнє потрібно бути більш обачним, якщо він хоче зберегти свій секрет.

- Ти ж відпустиш нас? – благально поглянула на нього Абі. – Якщо мої батьки довідаються про це, вони в житті не відп ...

- Тс-с-с! – шикнув на неї Дек, щоб дівчина не бовкнула лишнього.

- Так, слухайте. Мені ця ситуація вже надоїла. Ходімо! - Лікай не втримався і підійшовши до Абелли, взяв її за лікоть. Тим самим залишивши Хіддекеля на Геральда.

- Відпусти її! - Дек перехопив руку Лікая, а Абеллу притиснув ближче до себе. 

Очна дуель між хлопцями тривала не більше кількох секунд, але Лікаю не сподобалося те, що він побачив в очах суперника. Не вже цих двох пов’язувала не просто дружба? Він ще раз глянув на Абеллу, і відчув якийсь неприємний укол. Не маючи наміру зараз розбиратись в собі він відступив, а щоб випустити пар мусив кинути щось колюче.

- Гляньте лише, які голубки!

- Ти договоришся! От зараз прийде Віггі і тобі наваляє по саме не балуйся! - викрикнула Абелла, свердлячи хлопця злісним поглядом.

- Хто, Віггі?! Це кличка собаки така чи що? – перепитав Лікай, розливаючись широкою посмішкою.

- І вона з вами? – не стримав свого розпачу Геральд.

- Ти знаєш, про кого вони говорять?

- Здогадуюся.

Ще б він не здогадувався. 

З цією особою він жив під одним дахом і деколи навіть мусив називати словом “сестра”. Молодша на рік сестра. Про їхні сімейні узи мало хто знав. В них були різні прізвища - Ірді та Монтгомері. Якась давня сімейна традиція голосила, що народжений син належить до роду чоловіка, а ось дочка - до роду своєї матері. І пов’язати головну забіяку університету зі зразковим студентом ніхто поки не додумався. Геральд навіть кращому другові розказав лиш загальні факти, що така собі сестра взагалі існує. Лікай ніколи її не бачив, це була вже домовленість між братом та сестрою.