Прокачана невидимість

Кватирка скрипіла, видавала моторошні звуки. Подекуди скрипіли порожні гойдалки. Місто за лічені хвилині після слів Отця вимерло. Ні однієї людини не було помітно. Навіть літні жінки й ті, зазвичай, збираються поруч одного з будинків обговорити наркоманів та повій, а тут і їх нема.

Артем легенько, крок за кроком добрався до алеї. Вздовж розросталися густі кущі. За ними ніхто не доглядав. Лози розпліталися всюди, навіть алейні плити не завжди було видно за цим всім гіллям.

Страх змушував хлопця потроху просуватися до потенційного місця, де знаходився автомобіль. Будинки здавалися живими, кожну мить Артем проживав наче останню. Здавалося що з кожної будівлі на нього дивляться пекельні очі. Відвернеться на хвильку, а огидні лапи так і затягнуть його крізь пошарпані двері.

Ноги не тягнуть. Слабкість в руках не дозволяє триматися за огорожу. Вітер знову почав віддавати льодяними батогами.

- Щось я нічого не можу зрозуміти. Хвилинами раніше з мене море енергії лилося. Зараз навіть самостійно рухатися не можу. Дідько.

Повільно рухаючись вздовж паркану, Артем почав відчувати дивний незрозумілий головний біль. Схопившись за голову, упав на коліна. Різкі промені болю миттєво почали розривати мозок. Здавалося, що хтось його зараз активно просмажує на пательні. Дивніше цього лише неспроможність Артема вичавити із себе бодай один звук. Подібно сонному паралічу, йому почали ввижатися психоделічні марення.

Звук ламаних кісток дістався барабанних перетинок. Руки миттю почали розлазитися, наче під кислотою. Шкіра випарувалась, а м’язи перетворилися на справжнісінькі щупальці. Артем із оскаженілими очима почав іншою рукою бити себе. Нерозуміння реальності змусило різко опинитися спиною на алеї.

Гілля перетворилися на змії, почали охоплювати кожен сантиметр тіла журналіста. Обвили тіло, обличчя, скрутили так, наче жертву та повільно почали затягувати до кореневища.

Брикаючись Артему не вдалося звільнити навіть пальця. Охопило його намертво, наче знаходишся в пащі розлюченого, ні скаженого бульдога. Заплющивши очі, психологічно приготувався до смерті. Несподівано, за долю секунди абсолютно все зникло. Він заморожено стояв в одній позі, тіло не рухалося.

- Якого хріна, що зі мною таке? Я не розумію. Рухайся тіло, рухайся.

Артем ледве поворухнув пальцем лівої руки. Через секунду вже нога почала повільно підійматися.

Дивне та незрозуміле відчуття тотального безсилля продовжувало давити на тіло Артема.

Несподівано хлопцю вдається змусити тіло підкорятися. Крок, другий, піднята нормально рука дозволили відчути полегшення.

- Не знаю, що це за хрінь, але відчути ще раз подібне не хочеться.

Щойно перестав акцентувати увагу на власному тілі, як помітив місяць та зорі на небесах. Годинник показував чверть на другу ночі. Здивовано подивився ще й на заряд акумулятора смартфона.

- Дідько, чому так швидко настала ніч. Сім відсотків — це біда. Треба пришвидшитися.

Ширший крок, і він почав стрімко йти вздовж вулиці. Місцями він помічав невеличкі проблиски світла. Навіть забиті наглухо вікна не могли на сто відсотків стримати промінчики світла від свічок та керосинових ламп.

Поворот ліворуч і десь за метрів вісімсот стояла розтрощена машина. Зрадівши, Артем хотів посеред вулиці закричати та побігти. Передчуття чогось страшного миттю заглушило будь-які моменти радості. Навіть на минулому журналістському розслідуванні Артему не було настільки страшно.

Поволі, перебігаючи від одного дерева до іншого, він долав ці надзвичайно тяжкі метри. На вулиці було настільки тихо, що можна було б почути тихі кістляві кроки самої смерті.

Здавалося, що Артем долав таку крихітну відстань цілу вічність. Будь-який звук, навіть природний, викликав справжнісінький жах та паніку.

- Ніколи б не подумав, що моє серце так голосно стукає. Це нестерпно, здається, що зараз зненацька десь вискочить якийсь божевільний та вткне ножа між ребер… Моя машина, що вони з нею зробили.

Збентежений Артем повільно наближався до розтрощеного автомобіля. Чим ближче, тим виднілися більші пошкодження.

- Скоріше за все, ті божевільні її дотрощили. Моя машина, - ледь не заплакав.

Душа переповнювалася біллю та злістю одночасно. Провів легенько долонею по даху автомобіля. Сотні деформацій від ударів палицями, молотками відчувалися шершавими пальцями Артема.

Присів та уважно почав роздивлятися передні колеса. На них був накручений колючий дріт. Навіть боги не були настільки безжалісними до людства в античності, як Артем в ту секунду.

- Я їх повбиваю. Знайду Валю, а потім кожному голову відірву.

Стрімко почав лізти через єдине більш-менш залишене у формі вікно задніх дверей. Вскочив, оглянувся. Хвала господу, що бардачок нормально зберігся.

В ньому вдалося знайти два павербанка. Кожен здатний був зарядити телефон тричі. Розуміючи, що тут коїться якась незрозуміла дичина, Артем чітко розумів, чим більше зробить матеріалу, тим простіше буде притягнути відповідальних за такі незаконні дії.

- Я вас тут всіх посаджу на двадцять років, паскуди, - почав ще щось шукати в бардачку.