Розділ п'ятий

— Можна подивитися? – питає Емі. Витягує шию, але я піднімаю малюнок так, щоб їй не було видно.

— Ще рано. Не крутися, бо не зможу закінчити.

— Ич як командує!

— Уже недовго лишилося, – кажу я, поглядаючи то на Емі, то вниз на малюнок, щоб зробити олівцем останні штрихи. Емі всміхається.

— Ну як – рівень підвищився?

Я дивлюся на зап'ясток.

— Так. 5,2, і не сповзає.

Відчиняються двері, але я не підводжу очей.

— Дівчатка готові до сніданку? – питає мама.

— Майже, – озиваюся я, ще разок поглянувши на Емі, а потім на малюнок у руках. Останній штрих, ось. – Готово, – кажу я, відкладаючи олівець.

— Дай подивитися! – підстрибує Емі, а потім підходить і мама. – Як гарно, – каже Емі, а мама здивовано округлює вуста. 

— Це точно Емі, ти вловила головне, ну авжеж. Я вставлю це в рамку й повішу на стіну. Можна?

— Так, – усміхаюся я.

На сніданок - млинці. Їх їдять, намащуючи маслом, яке одразу тане, й поливаючи сиропом або полуничним варенням. Я куштую і з сиропом, і з варенням, причому водночас, – дуже смачно.

— Не сподівайся їсти такі смаколики щодня, – каже мама. Мій портрет Емі висить не в рамочці на стіні, а на холодильнику під магнітом, а до мами повернулася її різкість. – Емі, до автобуса лишилося двадцять хвилин, а як на мене, ти ще й близько не зібралася.

— А не можна мені сьогодні залишитися вдома з Кайлою?

— Ні.

— А де тато? – питаю я.

— На роботі, певна річ. І я б мала бути на роботі, але довелося взяти відпустку, щоб подбати про тебе.

Я складаю два плюс два. Емі йде до школи, тато вже на роботі, тож сьогодні на цілий день ми зостаємося удвох з мамою.

— А коли мені можна вже буде до школи? Сьогодні не можна?

— Ні.

— Спочатку тебе мусить оглянути районна медсестра, – пояснює Емі, – вона має впевнитися, що ти вже готова. Потім у школі вступний іспит, щоб знати, до якого класу тебе зарахувати. Здається, тобі надіслали якісь підручники.

— О!

— Медсестра заїде сьогодні по обіді – хоче з тобою познайомитися, – каже мама.

Я даю собі слово поводитися якомога адекватніше.

Емі мчить нагору збирати підручники й перевдягатися у шкільну форму. Вона у випускному класі рівня «А». У дев'ятнадцять вона б уже мала закінчити школу та вступити в університет на медичний факультет, як мріє. Але довелося повчитися зайвий рік, щоб наздогнати програму. І це ще її обнулили в чотирнадцять. А мені шістнадцять. Скільки ж років у школі доведеться провести мені?

— Помиєш? – питає мама.

— Помию що?

Вона закочує очі.

— Начиння.

Підвівшись, утуплююся в посуд на столі. Мама зітхає.

— Збирай зі столу брудні тарілки та складай сюди, – вказує вона на тумбу біля раковини.

Схопивши одну тарілку, я переношу її, а тоді повертаюся по другу.

— Ні! Так ти ніколи не закінчиш. Спершу їх склади. Отак.

Вона ставить тарілки одна на одну, витягаючи ножі и виделки і з брязкотом кладучи їх згори, а потім опускає весь стос на тумбу.

— Наповнюємо раковину. Потім додаємо мила, зовсім трішки, – каже вона, вичавлюючи у воду миючий засіб з пляшечки.

Бульбашки!

— Мити треба щіткою, показує вона, як чистити тарілку щіткою. Потім сполоснути під проточною водою і поставити на сушильню. Повторити. Зрозуміла?

— Здається.

Занурюю руки в гарячу воду.

Отже, так миється посуд. 

Обережно відчищаю тарілку від залишків млинців і сиропу, полощу і ставлю на сушильню.

— Ворушися, бо просидиш тут цілий день.

Зупинившись, я озираюся.

— Ворушися?

— Це означає - працюй трохи швидше.

Тарілки, потім горнятка. Не так уже й погано. Я пришвидшую роботу, а мама починає витирати посуд рушником. Коли я беруся до ножів-виделок, згори збігає Емі.

І тут я, охнувши, опускаю погляд: з ножа, затиснутого в моїй правій руці, цебенить тонесенька червона цівка.

Емі застрибує на кухню.

— Ой ні! Кайло!

Мама, озирнувшись, цокає язиком. Потім відриває паперовий рушник.

— Притисни, бо все тут кров'ю вимастиш.

Я притискаю, а Емі, розтираючи мені плечі, зазирає у мій «Лево»: 5,1.

— Боляче? – питає Емі.

Я знизую плечима.

— Трішки, – відповідаю я, бо і справді боляче, але я, не звертаючи уваги на гаряче посіпування в руці, зачудовано витріщаюся. Ясно-червона рідина просочує паперовий рушник, її потік поступово зменшується, а відтак і зовсім зупиняється.

— Просто подряпина, – каже мама, відгорнувши рушник. – Потім медсестра огляне. Усе добре, Емі. Біжи, бо запізнишся на автобус.

І мама бинтує мені руку, а Емі вибігає за поріг.

— Кайло, я зовсім забула сказати, – всміхається мама. – Ножі гострі. За лезо хапати не можна.

Стільки всього слід запам'ятати!

Медсестра Пенні розбинтовує мою руку, щоб оглянути.

— Нічого страшного, шви накладати не потрібно, – мовить вона. – Я тільки змащу антисептиком. Трохи щипатиме, потерпи.

Вона вичавлює мені на руку якусь жовту мазь – таку пекучу, що в мене на очі навертаються сльози, а Пенні вже знову забинтовує мені руку.

— Це було так дивно, – каже мама, – коли вона порізалася. Вона собі просто стояла й дивилася, як кров біжить по руці. Не заплакала, взагалі ніяк не зреагувала.

— Ну, просто ще не врізала собі нічого. Крові ніколи не бачила.

Гм. Обожнюю, коли люди ото так обговорюють мене, наче я взагалі не присутня.

— І показник у неї зовсім не знизився. І...

— Даруйте, – розтягую я губи у відрепетируваній усмішці. Зачувши мій голос, жінки обидві підстрибують, наче привида угледіли. – Коли мені можна вже буде до школи?

— Поки що цим не переймайся, дорогенька, – мовить Пенні. Переглянь підручники, які тобі надіслали.

І вона знову обертається до мами.

— Ви маєте не забувати попереджати її про небезпеки, як-от про ножі. Вона-бо на вигляд доросла, але в багатьох аспектах – як маленька дитина, і...

— Даруйте, – знову всміхаюся я.