Розділ четвертий

Самотою блукаю поміж дерев, кружляю, потім розтягуюся на землі – на стокротках у траві.Задивляюся на хмари, які мчать по небу, нагадуючи напівзнайомі образи й обличчя. Але я б не змогла їх назвати: слова вилітають із голови, отож я дозволяю хмарам просто плисти повз мене, а сама лежу непорушно, почуваючись собою.

Пора. Наче туман, я поступово розчиняюся, зникаю. І дерева, і небо заступає темрява заплющених повік, а лоскіт ливу траву – пружне ліжко.

Тихо. Чому так тихо? Тіло знає, що вже по п'ятій ранку. але будильник ще не дзвонив, і в коридорі не гримотять візочки зі сніданком.

Лежачи цілком непорушно, я затамовую подих і дослухаюся.

Легеньке рівне дихання. Зовсім близько. Я вчора вимкнулася, і тепер біля мене наглядач? Якщо так, то він спить, а не наглядає.

У ногах щось тепле.

Я не в лікарняній палаті. Рвучко розплющивши очі, все пригадую.

На тому боці кімнати зовсім не наглядач, а Емі: глибоко дихаючи, вона міцно спить, точно як і Себастьян у мене в ногах. А можливо, вона виконує схожу роль.

Світанок.

Небо покреслене червоними пасмугами, тонкі прозорі хмарки з рожевими боками блищать, як гофрований метал, світло заливає траву й вогке листя яскравими кольоровими плямами. Тут усі відтінки жовтогарячого, золотого, червоного.

Як гарно!

Мої вікна в лікарні виходили на захід. Я бодай могла бачити, як сонце сідає за будівлями, але ніколи не спостерігала сходу сонця.

Птахи мають багато друзів, тож їхня ледь чутна ранкова пісня набирає сили, коли до перших пташок долучаються інші. Широко відчинивши вікно, я звішуюся з нього і вдихаю.Повітря свіже, в ньому не відчувається ні металевого присмаку, ні дезінфекції. У вранішньому світлі мерехтливо виблискує волога зелень моріжка в мене під вікнами і далеких полів.

І нізвідки приходить усвідомлення: місто ніколи не було моїм. Я була – і є – селючкою. Це так само очевидно, як дихати: саме це місце нагадує мою справжню рідну домівку.

І не просто нагадує: це і є моя рідна домівка - вчорашня, сьогоднішня, завтрашня – на всі дні, скільки їх мені відведено в майбутньому.

Так було і до того, як я стала собою сьогоднішньою. Лікарка каже, що я багато фантазую і неможливо вгадати, що з цього правда, а що ні. Я вкладаю сенс у незнайомі поняття, щоб упорядкувати їх, так само як креслю діаграми і карти. Як малюю обличчя.

Мене манять блискучі трави, вихрястий візерунок опалого листя, а понад усе – побляклі квіти, що ростуть під будинком. Так і просяться стати контурами на папері, зрозумілими і впорядкованими. Тихенько причинивши вікно, я прослизаю до дверей. Емі лежить тихо, не ворушиться, тільки легко й рівномірно здіймаються груди.

З мого ліжка на мене дивляться два зелених ока.

— Няв!

— Ш-ш-ш, не збуди Емі, – шепочу я, проводячи рукою по Себастьяновому хутру. Кіт, потягуючись, позіхає.

Де моє малювання? Вчора по обіді мою сумку розпаковувала Емі. Я майже не втручалася, адже у мене паморочилося в голові від стількох нових вражень і нових людей.

Тихо й обережно висуваю одну шухлядку, другу – і нарешті знаходжу все потрібне: течку з малюнками, альбом і олівці.

Дістаючи їх, помічаю на дні шухлядки коробку шоколаду, яку мені вчора вранці на прощання подарували медсестри з десятого поверху. Це ж було тільки вчора! – здивовано усвідомлюю я. А здається, давним-давно, в далекому минулому.

Бачу, що емоційний рівень у мене – 6,1. Аж ніяк не низький. Можна обійтися і без шоколаду. Але навіщо шукати привід? Відкриваю коробку.

— Цікавий у тебе сніданок, – каже Емі, сідаючи в ліжку й позіхаючи. — Ти у нас – рання пташка?

Я, не розуміючи, втуплююся в неї.

— Ти завжди так рано прокидаєшся?

Якусь мить я міркую.

— Мабуть, – нарешті відповідаю я. — Але, можливо, тільки тому, що в лікарні іншого вибору просто немає.

— А, пам'ятаю. Жахливий ранковий будильник. Сніданок о шостій, – здригається вона.

— Хочеш? – простягаю я їй коробку.

— Ох, як спокусливо! Але краще трішки пізніше, коли я остаточно прокинуся... А це що? – вказує вона на течку в другій моїй руці. 

— Мої малюнки.

— Можна подивитися?

Я вагаюся. Нечасто я показую їх іншим людям, тільки лікарка Лайсендер час від часу обов'язково їх переглядала.

— Не хочеш показувати – не мусиш.

Присівши поряд із сестрою, я розгортаю течку й дістаю аркуші. Побачивши верхній, Емі ахає. Це автопортрет. Це я і водночас не я: половина обличчя - як у дзеркалі, а на другій половині немає шкіри, і з порожньої очниці звисає око.

— Можна? – простягає Емі руку, і я передаю малюнок їй.

Але раніше він не лежав першим. Я починаю перекладати аркуші.

— Яка краса, просто неймовірно.

Малюнків бракує, стос зовсім не такий товстий, яким був. То де ж решта?

— Щось негаразд?

— Деякі малюнки зникли.

— Ти впевнена?

Я киваю. Починаю повільніше перекладати аркуші.

Ті малюнки, де зображена я, моя кімната, уявні люди й місця, всі є, всі тут. А от багатьох інших бракує.

— Впевнена. Зникла майже половина.

— А що на них було?

— Та всяке різне. Медсестри. Мій поверх у лікарні, карти різних зон, палати. Лікарка Лайсендер. І...

— Ти сказала лікарка Лайсендер? Емі вибалушує очі. Я киваю, і далі перебираючи аркуші, наче вірю, що як добре пошукати, все виявиться на місці.

— Та сама лікарка Лайсендер? Ти з нею справді знайома?

Я припиняю гортати аркуші. Малюнків немає. Вони зникли.

Дз-з-з. Прилад на зап'ястку застережно дзижчить: рівень 4,3 – і продовжує падати.

Емі пригортає мене за плечі. Я тремчу, але не від холоду. Хто міг таке зробити – забрати в мене єдине, що можна справді вважати моїм.

— Ти ж можеш намалювати ще! Правда?

3,9, і продовжує падати.

— Кайло! Подивися на мене, – струшує мене Емі. – Подивися, – повторює вона. Я відриваю погляд від автопортрета – від мертвого ока в порожній очниці. Переводжу на Емі. У її очах – страх і занепокоєння через мене, хай ким я є.