Розділ третій

Витягнувши з багажника мою сумку, тато, насвистуючи, прямує до будинку, тримаючи в руках ключі. Мама з Емі вилізають з машини – й озираються, бо я не рушаю з місця.

— Ходімо, Кайло, – каже мама нетерплячим голосом.

Я штовхаю дверцята – сильно, ще сильніше, але нічого не відбувається. Звожу погляд на маму – й у мене стоїть у животі: вираз її обличчя цілком відповідає її тону.

А тоді Емі відчиняє дверцята ззовні.

— Слід опустити отой важіль на дверцятах униз, а потім уже відчиняти. Зрозуміла?

Вона захлопує дверцята, і я тисну на важіль, як сказано. Двері розчахуються, і я виходжу, з приємністю випростуючи ноги й потягуючись після довгої поїздки в машині. Через затори й об'їзди одна година розтягнулася на три, і з кожною годиною мама дратувалася дедалі більше.

Мама хапає мене за зап'ясток.

— Погляньте. 4,4 – і просто тому, що вона не могла впорятися з дверцятами. Господи, нелегко нам буде.

Мені кортить заперечити, кортить сказати, що це несправедливо, адже справа не в дверцятах, а в її реакції. Але я гадки не маю, що мені можна казати, а чого не можна. Отож, нічого не кажучи, я тільки боляче закусую щоку.

Мама рушає за татом у хату, а Емі обіймає мене за  плечі.

— Вона не сердиться, просто їй прикро, що ми спізнюємося на твій перший обід. Але ж ти раніше не їздила в машині, правда? То звідки тобі було знати?

Вона замовкає, і я знову не знаю, що казати, проте цього разу через те, що вона така мила. Отож я вичавлюю усмішку – зовсім легеньку, але тепер уже щиру

Емі у відповідь широко всміхається.

— Хочеш тут трохи роззирнутися, перш ніж іти в дім? – питає вона.

Праворуч від будинку, де припаркована машина, дрібна бруківка тріщить і ходить ходором під ногами. Перед банком – квадратний моріжок, ліворуч – велике дерево. Дуб? На землю починає неохайно обсипатися листя – суміш жовтого, рудого й червоного кольорів. «Листя опадає восени», – нагадую я собі, а яке сьогодні число? Тринадцяте вересня. Обабіч ґанку ріденько росте кілька червоних і рожевих, і їхні пелюстки вже також облітають. А навколо стільки простору! Тут, порівняно з лікарнею і Лондоном, так тихо! Стоячи на траві, я глибоко вдихаю прохолодне повітря. У нього вологий присмак: він водночас і сповнений життя, і натякає на кінець життя, як оце опале листя.

— Заходимо? – питає Емі, і я рушаю за нею через поріг у передпокій. Він прилягає до вітальні, заставленої диванчиками, лампами, столиками. На одній стіні видніється величезний плаский чорний екран. Телевізор? Він набагато більший, ніж був у кімнаті відпочинку в лікарні, хоча там я дивилися його тільки раз – більше мене й не підпускали. Після перегляду мої нічні кошмари тільки погіршилися.

З вітальні – вихід на кухню: тут довгий кухонний стіл з тумбочками й шафками нагорі. Є і велика духовка, над якою схилилась мама: ставить усередину сковорідку.

— Іди у свою кімнату й перед обідом розпакуй речі, Кайло, – велить мама, і я здригаюся.

Емі бере мене за руку.

— Сюди, – мовить вона, тягнучи мене назад у передпокій. Я прямую за нею до сходів, які виводять у коридор з трьома дверима, але тут не закінчуються, а піднімаються ще вище.

— Ми на цьому поверсі, а мама з татом – вище. Дивись, Ось мої двері, – вказує Емі праворуч. – Отам у кінці – наша спільна вбиральня. У батьків нагорі своя. А ось твоя кімната, – вказує вона ліворуч. 

Я переводжу погляд на Емі.

– Вперед.

Двері прочинені, тож я штовхаю їх і заходжу.

Кімната просторіша, ніж моя лікарняна палата. Сумка вже стоїть на підлозі, куди її поставив тато. Тут є туалетний столик з шухлядами і дзеркалом, а поряд – шафа. Умивальника немає. Велике вікно виходить на моріжок перед будинком.

Два однакових ліжка.

Емі всідається на одне з них.

— Ми вирішили поки що поставити тут два ліжка: коли схочеш, я зможу проходити до тебе ночувати. Медсестра казала, поки ти не призвичаїлися, так буде краще.

Вона не уточнює, але з виразу її обличчя я й сама здогадуюся. Мабуть, у лікарні їм усе розповіли. Це на той випадок, якщо в мене знову будуть кошмари. Мені вони сняться частенько, й ніхто не встигає вчасно до мене прибігти, коли я прокидаюся; мій показник різко падає, і «Лево» просто мене вимикає.

Я сідаю на сусіднє ліжко. На ньому лежить щось кругле, чорне й волохате; я тягну руку – і завмираю.

— Не бійся. Це наш кіт Себастьян. Він дуже приязний.

Я одним пальчиком легенько торкаюся хутра. Теплого і м'якого.

Кіт прокидається: кулька розгортається, витягує лапи й, закинувши голову, позіхає.

Я, звісно, бачила котів на картинках. Але це геть інше. Це вам не просто плаский малюнок: це жива істота, з ротика пахне рибою, шовковисте хутро брижиться, коли кіт потягується і втуплюється в мене великими жовто-зеленими очима. 

— Няв, – озирається він, і я підстрибую.

Емі, підвівшись із ліжка, нахиляється до нас.

— Погладь його, отак, – каже вона, проводячи долонею по хустку з голови до хвоста. Я наслідую її приклад, і кіт починає тріскотіти: вібрація в горлі поширювалась на все тіло.

— Що це?

— Він вуркоче, – всміхається Емі. – Отже, ти йому сподобалася.

За вікном потемніло, Емі спить і ліжку напроти. Себастьян і досі легенько вуркоче біля мене, коли я його погляджую. Двері прочинені, щоб кіт міг вільно ходити, й зі сходів линуть звуки. Брязкотіння на кухні. Голоси.

— А вона дуже тиха мала, правда? – каже тато.

— Щира правда. Зовсім не схожа на Емі, яка з першого дня, щойно поріг переступила, не припиняла хихотіти й теревенити, еге ж?

— І досі не припиняє, – каже тато, сміючись.

— А ця зовсім інша, атож. Як на мене, трохи дивакувата: тільки лупає своїми велетенськими зеленими очима.

— Ні, вона дуже мила. Призвичаїться, дай їй шанс.

— Останній шанс, правильно?

— Ш-ш-ш.

Унизу зачиняються двері, й мені вже нічого більше не чути. Хіба що слабельке мурмотіння.

Я не хотіла йти з лікарні. Не те щоб мені кортіло оселитися там навікия але в тих стінах я знала,на якому я світі.