Розділ 32. Коли мрії стають реальністю.

Девід.

Опинившись вдома, за своїм комп’ютером, я нарешті усвідомив, що гра завершилася. Я повернувся в той самий день, коли почалася ця пригода. Система на моєму комп’ютері завантажилася, і я першим чином кинувся шукати квитки на найближчий рейс в Україну. Такий знайшовся на вечір, й це мене порадувало. Мені вже кортіло обійняти Катю, опинитися поруч з нею, тому я швидко оформив бронювання та у відповідь на її повідомлення, відправив коротке:

— Замовляю квитки на Київ та мчу в аеропорт. Зустрінеш мене?

— Ти — божевільний, Девіде, — прилетіло у відповідь.

— Закоханий божевільний, — додав я й зрозумів що сиджу зараз з дурнуватою усмішкою, а в грудях розтікається приємне тепло. — Літак прилітає о 23-10.

Я відклав телефон та побіг в душ, щоб привести себе в порядок. І лише стоячи під душем я раптом усвідомив, що на моїй шиї досі висить той артефакт, скляна крапля, який я виміняв у велетнів у селищі ще на початку нашої мандрівки у віртуальній реальності.

— Це неможливо, — прошепотів я, торкнувшись прикраси. Але вона нікуди не ділася. Як таке може бути, що ми були всередині гри та повернулися у той самий час? Чому тоді кулон залишився? Містика.

Відповідей знайти я не міг, тому вирішив написати хлопцям.

Майкл та Джеммі були в онлайн, я створив груповий час для нас чотирьох, адже не знав, чи варто писати про наші пригоди у загальному чаті компанії.

— Вітаю, народ. А у когось ще залишився ігровий інвентар?

— Що ти маєш на увазі? — прилетіло у відповідь від Джеммі.

— Артефакт Старого Чаклуна, — відписав я та додав фото.

— Дуже дивно насправді, — написав Майкл. — У мене нічого такого нема.

— В мене теж, — написала Катя.

— І як це розуміти? — зовсім розгубився я.

— Спокійно. З усім розберемося, — написав Джеммі. — Рекомендую всім сьогодні відпочити, незалежно від часових поясів, а завтра зв’яжемося та поспілкуємося. Я планую заїхати в наш офіс та перевірити роботу відділу.

— Ок, звісно, — відповів я.

Наш Кролик правий, нам всім варто відпочити. І не встиг я подумати про аватар нашого друга, як він змінив свою аватарку на вухастика.

Я усміхнувся. І тут же встановив собі свого Слідопита. Шкода, що навички цього аватара та заявлені характеристики майже не стали нам у пригоді. Гра поступово ніби синхронізувалася з нашими реальними здібностями. І ми більшість часу були самі собою, лише зовні залишаюсь ігровими персонажами. Дуже цікавий досвід насправді.

Я вимкнув комп’ютер та дійсно відправився хоч трохи поспати.

Прокинувся вже від гучного дзвінка будильника, який сповістив мене, що час вирушати в аеропорт.

Я не став брати багато речей, кинув в свій наплічник лише кілька змінних комплектів одягу, взяв улюблену книгу, щоб почитати в літаку, косметичку, яку зібрав ще вранці з усім необхідним й вже за двадцять хвилин вискочив на вулицю, в очікуванні таксі.

Вже опинившись в зоні «дьюті-фрі» дозволив собі трохи розслабитися та попрямував у кафе, щоб хоч трохи поїсти.

Паралельно зазирнув в телефон й відправив Каті селфі з підписом:

— Лечу до тебе на крилах кохання, — сам не знаю звідки в мені взялося стільки романтики. Ніколи не помічав за собою подібного. Та й взагалі звик до того, що я — одинак. Але поруч з цією дівчиною хотілося мінятися. Заради неї я готовий був на все.

Сорок років — здається, це саме той час, коли життя лише починається.

Оголосили посадку на мій рейс та я вирушив на гейт, так й не дочекавшись її відповіді.

***

Катя.

— Лечу до тебе на крилах кохання, — прилетіло повідомлення від Девіда в телеграм, й разом з ним селфі у кафе в аеропорту перед гейтом. За панорамним вікном було добре видно літаки.

Але я розглядала не їх, а самого Девіда. І треба зазначити, що ззовні він не дуже й відрізнявся від свого аватара. Було щось спільне між тим Девідом, з яким я провела останній тиждень та тим, що посміхався мені з цієї світлини.

— Катю, ти мене взагалі слухаєш? — долинув до мене голос Оксанки, з якою ми зустрілися у торгівельному центрі.

— Ага, вибач. Що ти казала? — розгублено подивилася на неї.

— Хто він? — спитала подруга, хитро примруживсь.

— Друг, — відповіла, заблокувавши екран та сховавши пристрій в кишені джинсів.

— І тому ти зараз сяєш як новорічна гірлянда? Закохалася? Розповідай! Мені ж цікаво!

— Мабуть, — зітхнула я. — Він також працює в моїй компанії, живе на Тенерифе, й через кілька годин прилітає в Київ. Хоче зустрітися.

— І чому я дізнаюся про це тільки сьогодні? — ображено підібгала губки Оксана.

— Ну, мабуть, тому, що й сама про це дізналася лише вранці. Він вирішив зробити мені сюрприз, — знизала плечима й знову широко усміхнулася.