Розділ 31. Північ. Зустріч зі Старим Чаклуном.

Катя.

І тільки ми згадали про Джеммі, як наш пухнастий друг повернувся у хатину, а за ним йшов старець, що тримав в руках оберемок гілок.

— Вітаю! — хриплим голосом проговорив старий, оглянувши нас прискіпливим поглядом. Зітхнув, скинув чоботи та почимчикував до грубки, скинувши біля неї дрова.

— Доброго ранку, — піднявся Девід, протягнувши йому руку. — Вибачте нам, що без запрошення увірвалися…

— Не варто, синку, — той стиснув її та тепло посміхнувся. — Моя хата завжди відкрита для мандрівників. Тут є вода, тепло й трохи продуктів. Я знаю, що таке здолати Місто вітрів та Крижану Пустелю. Тож, цей прихисток тут стоїть давно. Сам я мешкаю трохи далі, у селищі на самій Півночі.

— То Північ зовсім близько? — подивилася на нього, розуміючи, що цей будинок справді врятував всіх нас цієї ночі.

— Так, ви майже у мети, шукачі пригод, — усміхнувся сивоволосий чоловік, вмостившись на лавці. — Пропоную разом випити кави, і я поділюся з вами тим, заради чого ви здолали цей нелегкий шлях.

— Тобто загадковий літопис все-таки існує? — подивилася на господаря юрти я, знову поставивши на вогонь чайник.

— Авжеж, існує, — запевнив він нас. — Ви відшукали всі мої підказки?

— Напевно, що так, — Девід дістав всі фрагменти нотаток, які ми встигли назбирати за весь час проходження квестів.

— Отже, тепер й справді настав час дізнатися Код виживання, — передивившись все, промовив Старий Чаклун.

— І що ж це за код? — Май       кл помітно нервував. Він сидів праворуч від Чаклуна, а на його колінах вмостився Кролик. Джеммі робив вигляд, що спить, хоч напевно уважно слухав кожне слово.

— Ви теж дуже мудрі, мій друже, і я певен, що ви самі вже давно зрозуміли всі прості істини. Одна з них в тому, що системою керуємо ми самі. Кожен наш вибір та крок — це рух до змін. Іноді на краще, іноді ні. Усе це — досвід. І ви маєте його прийняти. Так, ми всі справді маємо межі. Межі моралі, внутрішні кордони, тощо. Те, що припустимо й те, що неприйнятно для вас особисто, або у суспільстві. Ось й все, — Старий Чаклун усміхнувся.

— Все так просто? — здивувався Джеммі.

— А ви очікували чогось надзвичайного? — хилитнув головою мудрець. — Такого не існує, друзі мої.

Я налила чашку запашної кави та поставила її перед справжнім Старим Чаклуном.

— Дякуємо вам. Ми раді, що змогли пройти весь цей шлях. Але як тепер нам повернутися додому?

— Це теж не складно. Я проведу вас до того місця, де ця гра для вас завершиться, але перед тим, я хочу щоб ви побачили Північне Сяйво. Надзвичайне явище, яскраві спалахи якого точно запам’ятаються вам назавжди. Дочекаємося вечора, тим більше, що полярний день тут дуже короткий.

— Справді? — зраділа я.

— Авжеж, — кивнув Старий.

Із настанням сутінок, ми покинули гостинну юрту, взявши свої наплічники, в яких залишилися лише наші ігрові планшети та артефакти персонажів.

Гра завершувалася, й від цього усвідомлення хвилювання лише наростало. Мандрівниця, Слідопит та Бродяга, а разом з ними й Кролик – лише зовнішні маски.

Всі квести насправді пройшли реальні ми, завдяки навичкам та знанням – Катя, Девід, Майкл та Джеммі здатні здолати та вирішити не лише складні головоломки, але при цьому діяти як одна команда. Ігрові характеристики, такі як сила, спритність, удача та інші, що були прописані нам системою, в якийсь момент перестали мати значення та свій вплив на нас. І я рада, що ми стали командою, що знайшли один одного в цьому ігровому всесвіті та разом дісталися фінішу.

Я тримала в руках Кролика Джеммі, поруч йшов Девід, за нами Майкл. Старий Чаклун, спираючись на палицю шкутильгав попереду, в бік лісу.

Дорога до селища зайняла хвилин сорок, і в моїй голові за цей час пронеслось мільйон думок та припущень.

Але господар юрти не обманув нас. Ми дійсно опинилися у невеликому поселенні, тут стояли такі самі юрти, працювали крамниці та кав’ярні.

Вулиці припорошені снігом, так само, як й дерева. А ще відчувався мороз та вітер, тому ми щільніше куталися у шарфи.

— Ось така вона Північ, — проговорив Старий Чаклун.

Ми вийшли на головну площу, де сьогодні працював ярмарок, але наш проводжатий рушив далі, не давши нам змоги все тут роздивитися.

І лише на околиці міста, де не було видно чужих, він нарешті промовив.

— Ми на місці. Подивиться в небо та запам’ятайте це явище.

Ми слухняно підвели очі у чорне небо, аж раптом, яскравий спалах змусив примружитися. Зелені стрічки почали швидко розгортатися, переплітатися та спадати вниз, немов казковий водоспад. Хвилі коливалися над головами, і на мить здалося, що якщо простягнути руку — можна торкнутися холодного сяйва. Виникло відчуття, що спалахі живі: зелені проміні світла зливалися у своєму химерному танці. Ще один спалах, другий, третій, а потім попереду нас з’явилася знайома блакитна портальна арка.

— Шукачі пригод, вітаю! Ви пройшли останній рівень й тепер можете повернутися. Пам’ятайте, все це не просто гра. Ви пройшли випробування на чуйність, командний дух та справжню дружбу. Нехай щастить!