Розділ 30. Останній рівень.

Катя.

Це точно був дим, а це свідчило лише про те, що попереду є житлові садиби.

— Сподіваюся, це не міраж, — зітхнув Кролик, визираючи з-за моєї пазухи.

— Скоро дізнаємося, — Девід сильніше стиснув мою руку й ми прискорилися.

Хвилин за десь ми справді побачили попереду напівкруглу хату, з димоходу йшов дим, а значить є шанс, що ночувати ми все ж таки будемо в теплі.

В пустелі дуже короткий день, й за моїми підрахунками вже за пів години-максимом годину мають настати сутінки.

 — Майкле, ти головний у перемовинах! — подивилася на чоловіка, посміхаючись.

— Чому саме я? — насупився Бродяга.

— Ну, тому що мені так хочеться, — знизала плечима та розсміялася.

Він кумедно реагував на жарти, тож, гріх було цим знову не скористатися.

І чим ближче ми підходили до юрти, тим більше переконувалися в тому, що це дійсно не міраж. Та й пустеля наче тут завершувалася, біля хатини вже ми побачили кілька ялин, та й далі починався пролісок, отже, ми справді пройшли цей, напевно, найскладніший, етап нашої подорожі.

Ми підійшли до дверей та ввічливо постукали.

Але ніхто не вийшов нам на зустріч.

— Може, господар вийшов десь? — озирнувся навколо Девід.

— Навряд, тоді тут були б свіжі сліди, але нічого подібного нема, — знизала я плечима й обережно натиснула на ручку. Двері тихо скрипнули й відчинилися всередину приміщення.

— Агов, вітаємо, чи є хто вдома? — промовила я, зазирнувши у кухню, що виходила з маленького та темного передпокою. Ніхто не відгукнувся. — Народ! Тут нікого нема, але піч працює, — повернулася до своїх хлопців.

— Дивно, — Девід зачинив двері.

— Ну, у поромника теж нікого не було. Та хата теж стояла покинута, — додав Майкл.

— Але тут розтоплена піч… Може, десь є записка? — не вірила я в те, що тут хтось чекав на нас та спеціально розпалив камін та пішов.

Сама юрта виявилася крихітною: тут була лише кухня та спальня. Ми обійшли все приміщення, але нічого не знайшли.

— Пропоную все-таки залишитися тут, на вулиці вже темно, йти посеред ночі серед снігів ідея погана, та ми й не знаємо, чи є там далі ще якісь будинки, де можна переночувати, — вирішив Девід. — Тож, влаштовуємося на нічліг, а вранці вирушимо далі.

— Підтримую, — підняв лапку вгору Кролик.

— Тоді, хлопці, з вас підтримання вогню, а я подивлюся, що ми можемо приготувати собі щось на вечерю, — проговорила я, нарешті знімаючи з себе теплий одяг. Було б добре прийняти теплу ванну чи хоча б душ. Але такої розкоші тут не було.

Із залишків м’яса та кількох картоплин, що ми знайшли в мішку біля грубки, вирішено було зварити суп, також заварили чай та доїли вже черствий хліб.

Це все, що в нас залишилося з їжі, й продовжувати шлях у невідомість було відверто страшно. Тому, після вечері, ми знову розгорнули карту та почали дивитися які ще квести та локації на нас чекають. Але з подивом виявили, що ця юрта — останнє наше випробування, далі стояла позначка Півночі. Невже за нею вихід до реальності?

— Ми майже у цілі, друзі мої, — проговорив Кролик.

— Невже завтра ми зможемо повернутися додому? — я просто не могла повірити в це.

— Майкле, це правда? — перевела погляд на Бродягу.

— Гадаю, що так. Останні локації цієї гри прописували хлопці та дівчата іншого відділу.

— Тобто, тут код ти не чіпав? — підколов його Джеммі.

— Знову знущаєшся? — буркнув Майкл. — Ні. Не чіпав. І взагалі досить мені вже про це нагадувати. Я взагалі то сам опинився в цій самій пастці.

— Правда, хлопці, вам ще не набридло? Кожен день одне й те саме. Знай, Майкле, я готова тобі допомогти виправити всі баги й всі неточності, — я дістала свій блокнот. — Тут всі мої позначки та нотатки. І про цю юрту я впишу інформацію.

— Дякую, Катю, — він вдячно кивнув, а потім піднявся та рушив до пічки, підкинувши в неї кілька сухих гілок.

Я ж втомлено опустила голову на груди Девіда, а ноги закинула на лавку.

— В спальні є старий диван, можемо кинути на нього спальники, — проговорив чоловік.

— Угу, гарна ідея, — прикрила очі. Мені вже й на лавці було досить комфортно. Я зігрілась, поїла, й тепер очі сліпалися, в голові дзвеніло, хотілося спати.

— Я ж бачу, що ти втомлена, Катю, ходімо, допоможу.

— Угу, — знову кивнула я, але сил піднятися вже не було.

Я провалилася в рятівний сон, тому навіть не помітила, коли та як Девід переніс мене на диван.

Снився мені океан, на березі якого сиділо двоє. Закохана та щаслива пара. Вони обіймалися, посміхаючись один одному. І не було на цьому світі для них нічого важливішого за ці миті, які вони проводили разом…

Навіть повертатися в реальність не хотілося, кортіло побути там якомога довше. А може й взагалі залишитися назавжди.