Розділ 29. Перехід через Крижану пустелю.

Девід.

Ми вдягнули на себе всі теплі речі, що в нас були, але чим далі, тим холод пронизував нас чимдужче. І все-таки теплих речей для подорожі аж в таких умовах, в нас не було.

Під ногами — сніг з льодом, навколо, наскільки вистачало ока також лише крига, льодяні пагорби, й жодної живої душі. Ані птахів, ані звірів. І це лякало навіть більше, ніж холод та вітер. А ще ми просто не розуміли в який бік рухатися та чи правильно ми йдемо. Карти, що були в нас, не мали жодних позначок. А єдиний компас ми давно віддали, щоб відновити футуристичне місто.

— Хто взагалі вигадав цю локацію? — буркотів Джеммі, висунувши мордочку з-під светра Каті.

— Гарне питання, пане розробнику, — розсміялася дівчина.

— Ну, це точно не я. Чуєш, Майкле, повернемося, дай завдання, щоб її або знесли, або доробили.

— Добре, Джеммі, це я вже й сам зрозумів, — щільніше кутаючись у шарф відповів Бродяга.

— Все, я більше не можу, — Катя зупинилася та, скинувши з плеч свій рюкзак, плюхнулася прямо на сніг. — Потрібна кава. І трохи відпочинку.

— Ну, це ми можемо організувати, — я опустився поруч з нею, витягуючи похідний мангал та казанок. — Тільки недовго.

— Ти — мій рятівник, — промовила дівчина, торкнувшись моєї руки. — Замерз? — турботливо запитала вона.

— Я в порядку, головне, щоб ти була в теплі.

— Ти віддав мені свій светр, може, вдягнеш? — зазирнула мені просто у вічі Катя.

— Ні, мені справді не холодно. Дякую.

Попри наші побоювання, що ми не зможемо розпалити вогонь, полум’я на мангалі з’явилося досить швидко. Тож, за деякий час ми насолоджувалися гарячим напоєм та грілися біля вогню. Добре, що в цій хатинці паромника, ми поповнили наші запаси води, взяли трохи сірників та сушняку для багаття. Це нас врятувало зараз. А от їжі в нас залишилося дуже мало, тому, ми мали надію, що за цією пустелею на нас все ж таки чекає хоч якесь поселення, де ми зможемо відновити сили та зробити нові закупи, щоб дістатися цілі нашої подорожі.

— Джеммі, вибач, тобі кави не пропоную, — я розстелив на промерзлій землі свій теплий спальник, й Кролик миттю перебрався туди, відшукавши в сумці Майкла моркву й смачно нею захрустів.

— В таких екстремальних умовах підтримувати вогонь довго ми не зможемо, — зітхнув Майкл.

— Нам й не потрібно. Ми маємо рухатися далі, — заперечив я.

— Але ми досі йшли навмання. Є припущення, що там попереду? Чи вірно ми взагалі обрали напрямок? Чи не збилися зі шляху? — хвилювалася Катя, притискаючи до себе Кролика.

— Ми на вірному шляху, не переживайте. Я з самого Місту Вітрів помітив заструги. А вони, як відомо, утворюються під дією вітру. Бачити ці пагорби, немов застиглі снігові хвилі, що витягнуті за напрямком вітру?

— Ага, — подивилися ми туди, куди вказував лапкою наш мохнатий друг.

— Це вони.

— І як ми можемо по ним зорієнтуватися? — перепитав Майкл.

— Все дуже легко. Чи пам’ятаєте ви куди вказували стрілки у Місті Вітрів? В якому напрямку дмух вітер?

— Не знаю, здається, він там з усіх боків був, — знизала плечима Катя.

— Ні, люба. Ми не дарма будували ці символи в ряд та обирали напрямок. Дякую, Джеммі. Ти — геній. У Місті Вітрів панував східний вітер. Отже, на момент, коли ми перетнули кордон пустелі, вітер також був зі сходу. Подивиться уважно на цю застругу, її ніс загострений, це природно, адже вітер зі снігом буквально вигризають лід. Отже, цей ніс дивиться на схід, якщо вітер не змінювався останнім часом. Інша частина, видовжена, відповідно вказує на захід.

— Виходить, щоб йти в бік півночі, вітер має бути з правого боку, так? — перепитала Катя.

— Вірно. І поки ці заструги дивляться праворуч, ми не зіб’ємося зі шляху. Готові йти далі? — перепитав Джеммі.

— Я готова, — впевнено промовила Катя, прибираючи посуд. — Ми маємо поквапитися, ночувати в снігах я точно не хочу.

— Ти гадаєш, тут можна знайти якесь укриття?

— Ну, маю надію, що розробники цієї локації, потурбувалися про це. Вони ж не живодери, правда? — Катя усміхнулася.

— Майкле, я тобі не пробачу, якщо ми не вийдемо до темряви до якоїсь хатини, — додав Джеммі. — Я хоч й в шубці, але… Люблю тепло.

— Та вийдемо, вийдемо, — чоловік очевидно злився, хоч, й сам помітно нервував.

Вітер дійсно постійно дмух зі сходу, тож ми впевнено йшли вперед до цілі нашої подорожі. Північ. Загадкова та небезпечна, що мала стати фіналом гри, де зберігалася головна таємниця цього Коду виживання.

— Дивиться! — раптом скрикнула Катя.

— Що там? — теж почав вдивлятися вперед я.

— Здається, це дим...