Розділ 27. Вулканічний архіпелаг.

Девід.

В Білоозерську ми провели два дні. Затишне містечко з повільним темпом життя. Тут ніхто нікуди не поспішає, мешканці усміхнені та привітні, а ще тут панує тиша та єднання з природою — оливкові дерева, апельсинові сади, вузенькі вулиці, що викладені бруківкою.

— Добре, що ми вирішили тут затриматися, — проговорила Катя, коли ми купили морозиво та вмостилися на одній з лавок в парку.

— Іноді варто зупинитися, щоб побачити наступний крок.

— Дякую тобі, — вона вмостила голову на моєму плечі та примружила очі. — Зараз я готова рухатися далі. Потрібно було перезавантажитися та відволіктися від сумних думок. А тут дійсно відчувається так зване «місце сили».

— Головне, що тобі стало краще, люба, — я обійняв дівчину за плечі. — Не змерзла?

— Ні, поруч з тобою завжди тепло, — посміхнулася Катя та обережно взяла за руку.

— Мені з тобою також.

Всі слова здавалися зайвими, не хотілося пояснювати, здається, наші дотики казали набагато більше. Я знав, що вона відчуває те саме, що і я.

Зі мною таке чи не вперше. Закохався. В дівчину, яку знаю лише віртуально, але в ту, з якою ми пройшли крізь випробування гри та маємо здолати ще кілька рівнів, може, навіть, складніших за ті, що вже були.

Ми сиділи обіймаючись, спостерігали за птахами, дітками, що бігали по парку, насолоджувалися тихим вечором, не думаючи про те, що чекає на нас завтра.

— Знав, що знайду вас тут, — з нашої ідилії нас вирвав Майкл, що з’явився поруч з лавкою. — Як ви?

— Чудово, — відповіла Катя. — Вдалося щось дізнатися про той архіпелаг?

— Лише те, що він постійно активний. Тож, ми маємо бути максимально обачними.

— А йти до нього далеко?

— Гадаю, що йти не прийдеться. Неподалік нашого готелю я бачив портал.

— Цікаво. Наче я не помічав чогось схожого.

— Ну, мабуть, тому, що ми були не готові. А тепер настав час переходити на наступний рівень. А до цього переходи між рівнями в цій грі були саме портали, — знизав плечима Майкл.

— Гаразд, перевіримо, — кивнув я. — Коли рушаємо?

— Зараз. Пропоную вже рухатися далі. Сьогодні є чудовий шанс здолати цей рівень. Що скажете?

— Ти правий, Бродяго. — погодився з ним я.

Ліворуч від нашого готелю, у вузькому провулку, ми справді помітили добре знайому нам блакитну арку порталу.

Начепивши на плечі наші похідні рюкзаки, ми впевнено рушили до неї. Майкл тримав на руках Джеммі, я стискав долоньку Каті.

Мить — й ми всередині порталу, навколо нас все закружляло у шаленому темпі, секунда-дві-три… Важко сказати, скільки минуло часу, коли під ногами знову з’явилася тверда поверхня.

Я розплющив очі та ахнув: попереду нас височилися чорні гори, гряда нагадувала собою підкову. Вулкани дійсно були активними.

Чорні схили були вкриті застиглою лавою, а з деяких кратерів повільно підіймався густий дим. Десь у глибині архіпелагу глухо гуркотіло.

— Мені це зовсім не подобається, — тихо промовила Катя, оглядаючи палаючі тріщини в землі та міцніше стискаючи мою руку. — Вони всі можуть вибухнути будь-якої миті.

— Не всі одразу, — відповів Майкл, присідаючи біля кам’янистого схилу. Він торкнувся долонею темної породи. — Подивиться, лава тут давно застигла.

Джеммі обережно висунув носу з-за пазухи Бродяги, понюхав повітря й тихо фиркнув.

— Я б не був таким впевненим.

В цей самий момент земля ледь помітно здригнулася. Камінці покотилися вниз по схилу.

Я боязко озирнувся.

— Здається, у нас лише один варіант: пройти всередину цієї підкови і знайти вихід з іншого боку. Там має бути вузька протока між скелями, — запропонував Майкл.

— Ти серйозно пропонуєш просто пройти між діючими вулканами? — перепитала Катя. — Нагадую! В нас є лише одне життя! Гра більше не дозволяє зберегтися!

— Я знаю, — зітхнув Бродяга. — Але іншого виходу в нас все одно нема.

— Добре, перевіримо, — погодився я. — Ходімо, Катюш.

Ані доріг, ані стежок тут не було, ми йшли навмання серед поля застиглої лави, перебираючись через чорні, ще теплі валуни, що хаотично валялися повсюди.

— Я перевірю! Я дрібний та спритний! — з цими словами Джеммі раптом вирвався з рук Майкла та побіг вперед, до тих самих двох скель, де за нашими припущеннями мав бути прохід.

— Обережніше! — крикнув услід.

Але він явно щось знав чи відчував, гуркіт під землею наростав, ми вже не раз відчували вібрацію.

— Тут найближчим часом може статися землетрус та виверження, — зауважив Девід. — Потрібно поквапитися.

Ми кинулися за Кроликом, забувши про всі незручності, Джеммі тим часом дістався ущелини, що утворилася між чорними скелями.