Розділ 26. Що там далі.

Катя.

— Ну, ти чого? — спитав Девід коли я, влаштувавши голову на його грудях, тихо схлипнула.

— Я не витримаю більше. Ця вся пригода, випробування, я почуваюся виснаженою… — шепотіла йому. — І ще мій аватар Мандрівниці мав відчувати силу води, поповнювати свій резервуар, а натомість… Не відчуваю. Це не працює, — я знову не стримала схлипу.

— Знаю, тепер ми — лише ми, — Девід міцніше пригорнув мене до себе й погладив по голові, немов дитину. І від цього ніжного жесту все всердині затремтіло. — Ігрові характеристики давно перестали працювати. Мій артефакт, що я викупив в цій таверні, також лише бляшанка. Ніякої додаткової сили він не дає. Але я поруч, ми впораємося, чуєш? Не смій здаватися! — він змусив подивитися у вічі.

— Не здамся, — підняла на нього погляд так й не наважившись зізнатися, що лише заради нього та його присутності поруч готова йти далі.

— Агов, ви в порядку? — до нас підійшов Майкл, витягнувши човен на берег й протягнув руку, допомагаючи нам вибратися.

— Все добре. Цей рівень пройдено. Що у нас там попереду? — спитала я, коли знову опинилася на землі.

— На карті позначено поле, за ним місто Білоозерськ.

— І далеко воно звідси? Тепер ми без коліс, мопеди довелося залишити на тому березі, отже розраховуємо на власні сили.

— І лапки! — додав Джеммі, знову влаштувавшись на моїх руках.

— А ти хитрюга, — усміхнулася я.

— Дивіться, друзі. Поле кукурудзи майже одразу за цим гаєм, приблизно кілометрів три завдовжки. Потім стара ґрунтова дорога. Якщо пощастить — за півтори-максимом дві години будемо на околиці міста.

— Якщо пощастить, — тихо повторила я.

— Катю, я тебе сьогодні не впізнаю, — подивися на мене Бродяга. — Може ще кави?

— Краще просто додому. Можна?

Той лише зітхнув та почухав потилицю.

— Вибач, — нарешті проговорив чоловік. — Але ми маємо завершити гру.

— Угу, тоді пішли хутчіш. Чим швидше ми вийдемо звідси, тим раніше дійдемо до фінішу.

Я рушила першою, впевнено долаючи перші метри. Сонце вже піднялося досить високо, тож, кортіло дістатися поселення до того, як воно почне припікати.

— А ти відчайдушна жінка, — пробурмотів Кролик.

— Насправді — ні. Це чи не перша моя подібна подорож.

— Бачу, що тобі вона подобається, хоч ти й намагаєшся це заперечити, навіть якщо скаржишся на втому. Насправді тобі до душі ця пригода. А дехто ще й подобається.

— Гей! — не стримався та смикнула балакучого Кролика за вухо.

— Але це правда, — розсміявся він. — Повір старому Джеммі.

— І що мені робити?

— З чим?

— З цими почуттями до Девіда, — тихо додала я.

— Ох, молодь! Просто скажи йому, що відчуваєш.

— Але я зовсім не знаю його реального. Тут у грі — ми лише аватари.

— Цілком реальні аватари, до речі. Але вони лише оболонка. Головне — душа, а не зовнішність.

— Мабуть, ти правий, Джеммі. Я встигла пізнати Девіда справжнього. Саме його вчинки, його турбота не дали мені зламатися, завдяки його підтримці ми здолали не один рівень й продовжуємо цей шлях.

— От бачиш. Сама й відповіла на своє запитання. Знаєш, я теж виглядаю зовсім не так.

— Ой, й справді, — нарешті до мене дійшло, що зараз я розмовляю не з розумною твариною, а з п’ятдесятирічним чоловіком, головою корпорації, але між нами в цю мить не існувало таких кордонів, не було субординації…

— Що, уявила справжнього мене? Ми обов’язково побачимося всі в реалі, як тільки повернемося. Я вам всім влаштую цю зустріч. Обіцяю.

Девід з Майклом йшли позаду мене, я кілька разів оберталася, ловлячи на собі теплий погляд коханого, й це давало мені ще більше заряду рухатися вперед.

До полудня ми й справді дісталися міста. Воно нагадало мені Стоунсіті. Таке саме компактне, затишне, чисте та гостинне.

Ми зупинилися біля однієї з таверн на обід. І офіціант зустрів нас теплою посмішкою:

— Вітаємо у Білоозерську, шукачі пригод. Маю для вас нотатку від Старого Чаклуна.

— Що? — перезирнулися ми.

— Майкле, хіба не ти?... — поглянула на Бродягу, що сам назвався нам  Старим Чаклуном.

— Ну взагалі то, сенс цієї гри від початку був в тому, щоб знайти всі фрагменти літопису. Значить тут нас чекає наступний фрагмент, — зауважив Девід.

Хлопець-офіціант поклав перед нами жовтий конверт, уточнив, які блюда ми бажаємо замовити та зник.

— Відкривай хутчіше, — промовив Майкл, коли я в тремтячими руками взяла послання.

З конверта випав жовтий лист паперу.

— «Прямуйте на Північ. Там ви знайдете Код виживання».