Розділ 24. Хатка поромника.

Катя.

Ми швидко покинули територію лісу, за чверть години опинившись на березі річки. Тут стояла хатинка, що колись, мабуть, належала ліснику чи, скоріше, поромнику, бо ми також виявили залишки причалу та щось подібне на дзвіницю.

— Я перевірю чи все там добре, — першим підійшов до дверей хатини Майкл.

— Ти мене лякаєш, друже. Невже тут на нас може чатувати небезпека? — перепитав Девід.

— Це не моя локація, тож, не можу нічого стверджувати, — хилитнув головою Бродяга та дійсно рушив до входу.

Старі дерев’яні двері зі скрипом відчинилися. В ніс вдарив запах гнилі та старого одягу. Всередині було темно, але чоловік увімкнув ліхтар. Ми стояли на сходинках, не наважуючись зайти за ним.

— Чисто! Проходьте, — нарешті почули його голос.

— Я перший, потім ви двоє, — Кролик зістрибнув з моїх рук, вирвавшись на волю та побіг до свого колеги.

— Як малі діти, чесне слово, — звернувся до мене Девід та злегка обійняв за талію.

— Тоді їх точно не можна залишати наодинці. Вистачила й того, що вони вже начудили з кодом. Ходім, — потягнула за руку чоловіка, руйнуючи ідилію, що на мить виникла між нами.

В будиночку виявився дві невеликі кімнати та між ними кухня — в тісноті, але з дахом над головою — це все ж краще ніж залишитися вночі просто неба.

Майкл обвів ліхтарем кімнату, що колись слугувала кухнею: дві лави біля стін, старий стіл посередині, закіптюжена піч і купа різного мотлоху у кутку. На підлозі лежав товстий шар пилу.

— Двері тримаються, вікна цілі. Якщо щось чи хтось пролізе — почуємо, — зробив висновки він.

— Ось й чудово, тоді пропоную спробувати розпалити піч та хоч щось поїсти за цілий день, а потім спати. З цими пригодами точно розгубимо всі сили та енергію, — подивилася на нього.

І поки хлопці возилися з піччю, а я перевіряла наші запаси провіанту, Кролик встиг заскочити на стіл й тепер щось активно винюхував.

— Що там таке? — підійшла до нього. В тусклому світлі наших похідних ліхтариків було погано видно, але зір вже звикнув до напівтемряви.

— Тут щось є! — Кролик раптом стукнув лапою по столу.

І справді на столі лежала стара, майже стерта карта. Папір пожовтів, краї були пошматовані, але на ній чітко проглядалася річка й був позначений невеликий причал.

— Хлопці, ми знайшли карту, — гукнула в бік пічки, дрова в якій якраз запалали яскравим вогнем.

— Що там на цей раз? — поцікавився Девід, обтрушуючи руки.

— Переправа, переправа, беріг лівий, беріг правий, — згадала я строчки з якогось вірша.

— Та ну тебе, — махнув рукою Майкл. — Дай-но я гляну.

Хлопці схилилися над мапою, аж раптом прямо на схемі почали проявлятися літери:

«Переправа знає шлях.

Вода несе відповідь…»

— Чуєш, це що знову уривки з літопису Старого Чаклуна? Стиль схожий.

— Схожий, — погодився Майкл. — Але то не я писав. Точніше, не мій Бродяга. Я ж лише зараз сюди потрапив, разом з вами…

— Тоді це хтось іще? — хмикнув Девід. — Невже тут ще є потраплянці?

— Хлопці, заспокойтеся, це просто квест, який ми маємо пройти. Їх вже чимало було, й ще стільки же попереду, — спробувала призвати їх до логічного міркування.

— Я зараз не готовий на подвиги, — покачав головою Бродяга. — Спочатку вечеря, потім все інше.

— Підтримую, — наголосив Девід.

— Тоді марш на річку мити руки й води мені принесіть. Я зараз швидко щось організую.

 Чоловіки без заперечень підхопили котелок та вискочили надвір.

Я знову освітила ліхтарем кімнату. У кутку примостилася стара полиця: зазирнувши туди виявила кілька пучків сушених трав, вузлик солі та якоїсь крупи й маленький глиняний глечик.

— Кролику, в нас, здається, буде ще каша!

— Не скажу, що я прямо дуже радий, але не відмовлюся. На самій траві енергія ніяка. Хоч цей Кролик лише аватар, голод відчуваю я справжній. Дурна віртуальна реальність!

— Проте ти тепер точно знаєш, які експерименти ставити не потрібно, — подивилася на звіра, що намагався допомогти мені лапками розплутати вузлик, в якому виявилося трохи рису. Це виглядало досить кумедно, втім було приємно, що він вирішив допомогти. Передавши мені вузлик з рисом, Кролик знову схилився над картою.

— Катю, дивись…

На краю карти, біля намальованої річки, проявилася ще одна маленька деталь, яку ми раніше не помітили: крихітний значок дзвону.

— Ну, це логічно. Дзвіницю ми й самі бачили. Це й недивно, адже старі переправи саме так працювали. Дзвонили — і поромник плив.

— Але ж поромника тут зараз немає. Як же тоді перебратися на той бік?

Знадвору почулися голоси. Двері відчинилися, і в хатину повернулися чоловіки.