Розділ 21. Це справді ти?

Девід.

Шум мотора не дозволяв мені почути розмову Каті з дивним Кроликом, що говорив цілком зв’язною мовою. І я все більше переконувався у власному припущенні — цей звір не просто ігровий персонаж, це ще один потраплянець з розробників.

— Зачекай! То ти також один з команди? — запитала Катя.

Але звір не поспішав з відповіддю, нарешті за дві довгих хвилини ми почули коротке:

— Так.

— І те, що ти опинився тут — провина Майкла? — перепитала дівчина.

— Це все через ту локацію, де ми вперше побачилися. Ми над ній разом працювали разом, — додав звір та зітхнув.

— Я пам’ятаю, — донісся до мене ще один уривок розмови. Я сповільнився, приглушив мотор, адже попереду дорога ставала вужчою. — Там постійно щось збоїло, вона ще й на карті було позначена як недопрацьована.

— Це через те, що команда запускала резервну синхронізацію. Після збою.

— Якого збою? Я нічого не помітила, адже тоді кілька днів поспіль не відходила від ноутбука.

— Помилка в коді, точніше, не зовсім помилка, а незначні зміни в коді на певних етапах…

— Тільки не кажи, що саме вони призвели до того, що ми всі…

— Я не казав. Це ти сказала, — зіщулився Кролик.

— Що? — до мене нарешті теж дійшла суть сказаного та почутого. Я різко загальмував й по зупинилися просто серед лісу.

— Девіде, ти в порядку? — занепокоїлася дівчина.

— Ну, дивлячись що саме у вашому розумінні порядок. Кролику, то можна почути трохи більше — що саме Майкл вписав в код й чому внаслідок цих змін наша гра синхронізувалася з нашими свідомостями й всі ми в ній застрягли?

— А ви його самого й спитайте. Я також опинився тут, й взагалі у мене лапки, — ображено засопів вухатий.

За кілька хвилин мопед Майкла порівнявся з нашим й чоловік підійшов до нас.

— Чому ви зупинилися тут? У нас хіба привал на обід?

— Та ні, просто хочемо дізнатися, чого ти нам одразу на сказав про помилку в коді та синхронізацію…

— Звідки ви… — почав було говорити Майкл, а потім перевів погляд на Кролика, що тулився до грудей Каті, шукаючи прихистку. — Джеммі? — тільки й проговорив старий Бродяга.

— Впізнав, — висунув морду Кролик. — Ну, нарешті ми всі в зборі!

— Боже мій, Джеммі, вибач, я тебе всюди шукав! — сплеснув руками Майкл та зробив крок вперед.

— Краще б ти собі мізки нові пошукав! Хто ж ставить такі експерименти, — Кролик явно гнівався, але не поспішав вилазити зі свого затишного сховища за пазухою у Каті.

Джеммі — це один з головних кураторів цього проєкту, наш безпосередній начальник, чоловік років п’ятдесяти, що працював в Головному офісі компанії в Штатах, але зараз він мав не кращий вигляд для авторитетних розпоряджень.

— Це справді ти? — втупився на Кролика, намагаючись впізнати в ньому свого друга та партнера.

— Можу довести. Ти, Девіде, живеш зараз на Тенерифе, в апартаментах з видом на Атлантичний океан, обожнюєш американо без молока й романи Стівена Кінга. Катя — наша зірочка-україночка, а цей Старий Чаклун, яким вирішив прикритися наш любий Майкл, юний комп’ютерний геній, що ризикнув не лише власним життя, ще й інші поставив під загрозу. Добре, що по наше зникнення відому в Центральному офісі. Гра змінюється, код пишуть та виправляють всі баги в режимі реального часу. За нами дійсно слідкують, бо помітили, що все пішло не за планом, але допомогти повернутися поки не можуть…

— Джеммі, — прошепотіла Катя. — Вибачте.

— Тобі точно нема за що вибачатися, — фиркнув Кролик.

— Джеммі, — почав говорити Бродяга Майкл. — Вибач, я навіть не міг припустити, що все вийде саме так, — похнюпився чоловік та всівся прямо на пильній дорозі.

— Добре хоч попередив хлопців, й вони в курсі того, що ми справді тут. Віртуальна реальність потребує ретельного вивчення, а не рандомного клацання кнопок. Я зрозумів одне, найголовніше — в широкі маси цю гру випускати не варто. Нехай онлайн залишається онлайн. Реальне життя має бути за межами моніторів, а не всередині них.

— Але ж мій експеримент вдався, — не відставав Майкл. — Ми тут, ми проходимо рівні, й навіть NPC виконують свої функції, й мої нотатки, що я видав за літопис Старого Чаклуна, який ми з самого початку впроваджували…

— Досить вже цього! — обірвав всіх я. — Зараз не місце та не час з’ясовувати стосунки та розбирати помилки. Пропоную просто дістатися наступної безпечної локації й вже там розробити план, як нам вибратися з цієї гри та повернутися в нашу реальність, додому.

— А ми точно знайшли всіх, хто міг опинитися у грі? — спитала Катя.

— З того, що відомо мені, то так. Нас тут четверо, — проговорив Кролик. І чесно кажучи мені порядком набриднув цей аватар.

— Цікаво, а чому саме він? — подивився на Джеммі.

— Само якось вийшло. Це було перше, що прийшло мені в голову, коли я намагався виправити код. Але тепер я думаю над тим, чи не залишити у грі такого персонажа. Раптом хтось захоче повторити долю вухастика-шукача пригод? А зараз й справді поїхали. У нас ще буде час на балачки.