Розділ 19. Бродяга.

Девід.

— Так я, — підтвердив старий. — Я обрав собі аватар Бродяги, старця, що мандрує світом, ділиться знаннями, отримує новий досвід. Я не маю навичок виживання чи зброї. Я дуже слабкий маг. Серед мого інвентаря — дорожня сумка, в якій лише нотатник, олівець, пару сухарів та кілька артефактів, які я можу обміняти чи продати.

Саме таку стратегія я обрав, проходячи рівень — записував все, створюючи літопис.

У тих фрагментах, що розкидані по локаціях, мудрі поради, або просто якісь дивні вирази. Як та, що система — не бог. Це насправді підказка, що не все тут ідеально, не все тут керується вищими силами чи щось типу того. Ви самі можете взяти керування грою у свої руки. І я це випробував на собі, вписавши в штучний розум NPC-персонажів легенду про Старого Чаклуна. Ну, ви й самі це чули. Більш того, я записував точки збереження — чек-поінти — для тих, хто так само як і я опиниться тут…

— І все одно не розумію сенсу в цих шифрах, — буркнула Катя.

— Ну, це все ж така гра, і я один з розробників, ми прописували ці коди, правила, шифри. І опинившись тут, все мало виглядати саме як квест.

— Сподіваюся, це й залишиться квестами, й на наступних рівнях ми не зіткнемося з чудовиськами, — хмикнув я.

— Ти ж прекрасно знаєш, що сама гра досі в процесі розробки, ми дали доступ бетам цього разу раніше, ніж зазвичай. Саме тому тут є недопрацьовані локації, дивні NPC й купа багів. Повірте, всі їх обов’язково виправлять.

— Я не думав, що вона настільки сира, Майкле. Інакше я б ніколи не погодився на такі експерименти, — спохмурнів я.

Я злився на Майкла, хоч розумів, що запізно махати кулаками. Бійка та сварка не змінить того, що ми втрьох опинилися тут. А, може, є ще хтось, хто так само шукає вихід.

— Хлопці, ви хоч іноді можете прорахувати ризики, а не одразу кидатися назустріч пригодам? — обвела нас прискіпливим поглядом Катя.

В цей час нам принесли замовленні страви.

Їсти хотілося, враховуючи, що останню добу ми трималися на перекусах. Тож, активно взялися за обід, продовжуючи розмову

— Чому саме Біле місто? Далі нього немає локацій? Чому ви зупинилися тут? — спитала дівчина.

— Саме тут черговий чекпоінт.

— Але ж вони не працюють, — заперечив я.

— Тепер вже ні. Тоді я ще цього не зрозумів. Гадав, що маю три віртуальних життя, й всі їх змарнував. Останнє якраз у цьому футуристичному місті. Я не зміг перезапустити ту їхню систему самотужки, мене відкинуло назад, повернуло у Стоунсіті, де я залишив свій мопед й далі рушив вже пішки. Я обрав інший шлях, обравши на карті саме цю точку. Про неї попередив й вас. Тепер у мене немає додаткових життів, так як й у всіх вас. Тепер в цій ігровій реальності немає можливості «зберегтися», є тільки один шлях — вперед. Ми маємо пройти всі точки, позначені на ігровій карті, дістатися останнього рівня, і я маю надію, що саме звідти ми зможемо повернутися додому.

— Ох, — зітхнула Катя. — Але тут ви також не змогли вирішити квест?

— Я ще не знайшов завдання, можливо, воно було в тому, щоб ми зустрілися? — усміхнувся Майкл та підморгнув мені, а дівчина лише сильніше притиснулася до мене.

— Не бійся, — прошепотів їй на вухо. — Гірше вже точно не буде.

— Мені б вашу впевненість, хлопці, — Катя зробила ковток чаю, та влаштувавши голову на моєму плечі, заплющила очі.

— Схоже, хтось хоче спати. Я зараз. Нікос володіє не лише кафе, у нього є гостьові хати. Я візьму ключи. Ви зможете відпочити перед тим, як ми вирушимо далі.

— Дякую, Майкле, — я також відчував виснаження. Для цього не потрібно зазирати в таблиці характеристик наших аватарів.

— Тепер ми одна команда, Девіде, — старий поклав на стіл ключ. — Відпочивайте! Ваш домик он там, — він вказав рукою вглиб саду — там виднілися білі хати з синіми дахами.

— Катю, ходімо, у нас є можливість поспати, — подав їй руку.

— Якби могла, то залишилася б тут жити. Тут так затишно, — промовила Катя.

— Поживеш день-два, а далі доведеться продовжити шлях, — усміхнувся Майкл.

— Тобі не здалося дивним, що він чекав нас саме тут? — спитала Катя, влаштувавшись у ліжку та накрившись синім пледом.

— Не хочу про це думати, — відмахнувся я. Насправді я сам не розумів як поводитися далі, чи варто довіряти Майклу.

Серед наших розробників Майклів було троє. І хто саме перед нами я досі не знав. Потрібно ще розпитати його, а головне з’ясувати навіщо ці експерименти над живими людьми. В моєму контракті не було нічого подібного. Я на таке не підписувався.

Катя дістала зі свого наплічника карту та почала роздивлятися її більш детально. Я всівся поруч, обережно обійнявши її за плечі й також поглянув на точки, що були позначені головними для проходження всіх основних рівнів цієї гри.

— На якому ми зараз рівні? — поглянув на Катю я.

— Здається на шістнадцьотому, — відповіла дівчина.

— Отже, далі ми маємо перейти сюди? Тут ліс, бачиш та швидка річка…