Розділ 18. Біле місто.

Катя.

Портал дійсно переніс нас у Біле місто. І опинившись на його вулицях, ми зрозуміли, воно недарма називається саме так.

Ми виїхали на дорогу, що проходила вздовж гряди білих скель, подекуди з пожовклими паростями колючої трави, що тягнулися праворуч від дороги. А ліворуч йшли будинки — двоповерхові корпуси, побудовані наче під лінійку. Вони також побудовані з білого, або жовтого каменю.

Наш мопед знову змінився, наче маскуючись під місцевий колорит. Тепер його корпус став білим. Дива та й годі! Нам назустріч рухалися такі самі білі мопеди й навіть сигналили, вітаючись.

— А мені тут подобається, — прокричав на вухо Девід.

— Ще б зрозуміти що ми маємо зробити на цій локації, — повернувши до нього голову, відповіла я.

Але коли знов подивилися на дорогу, то помітила обабіч дороги старого — високого кремезного чоловіка у сірих штанях та вільного крою картатій сорочці, капелюхі з широкими полями, вдягненого у високих гумових чоботях та берестяною котомкою на плечі, що відчайдушно махав нам руками.

Я загальмувала та привітно посміхнулася до нього.

— Вітаю! Чим можемо допомогти?

— Шукачі пригод! Ласкаво просимо у Біле місто! Я давно вас тут чекаю! — посміхнувся нам дід.

— Ви — Старий Чаклун? — втупився на нього Девід.

— Можливо, так мене теж називають, юначе, — відповів дід. — Ви здолали чималий шлях, але далі ми маємо йти разом, — беззаперечно додав дивний чоловік.

— Це ще чому? — спитала я, не розуміючи такого категорічного рішення.

— Ми всі лише аватари в цій грі… — тихо проговорив чолов’яга та важко зітхнув.

— Тобто ви… теж… — повільно говорила я, усвідомлюючи почуте.

— Так, — кивнув у відповідь. — Моє ім’я Майкл, і я тут від самого початку, тобто, з перших рівнів. Наш експеримент зайшов надто далеко. Ми хотіли лише випробувати нові технології віртуальної реальності, а натомість, опинилися всередині та все надто швидко змінюється…

— Опинилися? — перебив його Девід. — Тобто, крім вас та нас тут є хтось іще?

— Не виключено. Але ми всі маємо триматися разом… Ми маємо відшукати тих, хто так само застрягнув в цій грі, — почав пояснювати дід.

— Тільки цього не вистачало. Як вам взагалі прийшло в голову ставити такі експерименти? — обурювався мій напарник.

— Девіде, тихіше, — спробувала зупинити його я.

— Я дам відповіді на ваші питання, — спокійно промовив Майкл. Тільки не тут. Ходімо, я знаю одне затишне місце. До того ж вам варто відпочити після зустрічі з містом роботів.

— До речі, а як вам вдалося його пройти? Нам сказали, що ви пройшли цей рівень з помилкою. Як це зрозуміти? Та й ваш мопед? — допитливо дивилася на діда, очікуючи бодай якихось пояснень.

— І про це я теж розповім.

Мопед довелося штовхати, й цю місію взяв на себе Девід, адже для третьої людині тут місця б не знайшлося.

Вулиця якою ми йшли звернула праворуч приблизно за кілометр. Це місто було побудовано ніби каскадом, й це вражало: нас супроводжували скелясті гори та рівна лінійка будинків, крамниць та таверн.

До дверей однієї з них й підвів нас Майкл. Невисока біла будівля з блакитним дахом та такими самими віконницями, привітно розкрила свої двері, запрошуючи охочих неймовірними ароматами свіжої випічки.

Девід припарковав поруч наш транспортний засіб, й ми мовчки рушили слід за Майклом. Дід привітно посміхнувся господарю, що особисто зустрічав гостей на порозі.

— Вітаю, друже, — посміхнувся той.

— Привіт, Нікосе. Де ми можемо сісти, щоб нам ніхто не заважав? — обводячи уважним поглядом залу, спитав Майкл.

Я теж з відкритим ротом вивчала інтер’єр цієї таверни — з десяток дерев’яних столиків зі стільцями, на чотири-шість місць, вкриті білосніжними накрохмаленими скатертинами, кожен з них прикрашав вазон з якимись дивовижними рожевими квітами.

Стіни закладу прикрашали картини з краєвидами гір та пасовищ.

— Проходьте на терасу, — кивнув нас господар та махнув рукою. — Прошу, друзі мої.

І Нікос вивів нас на затишне заднє подвір’я, увите виноградними лозами на кшталт альтанки. Тут в тіні від сонячних променів стояв лише один столик та кілька стільців, й відкривався вид на сад.

— А тут справді дуже гарно! — промовила я, опускаючись на стілець.

— Радий, що вам подобається. Чогось бажаєте?

— Принеси нам свої фірмові пироги та кави, — проговорив Майкл.

— А мені ще м’ясне рагу, — додав Девід.

— А ви бажаєте щось окрім пирогів? — звернувся Нікос до мене.

— Мабуть, крем-суп, якщо, звісно, таке є у вашому меню.

— Для вас зробимо, — усміхнувся господар цього закладу та зник з поля зору.

— А тепер ми вас уважно слухаємо, Майкле, — подивився на діда Девід, стискаючи мою руку. Він сів поруч зі мною, а Майкл вмостився навпроти. Тож, я мала нагоду вивчити цього дивного старого.