Розділ 17. Кавопауза.

Катя.

— Зачекайте! — крикнула я йому в спину, й робот озирнувся. — Це і є той шлях, про який ви казали?

— Так, — тільки й промовив той.

— А наш мопед? Для чого він вам? — я все ще не втрачала надії продовжити шлях на ньому.

— Не знаю, — знизав той плечима. — Мені відомо лише те, що той хто проходив цей шлях перед вами, не зміг ним скористатися.

— То спробувати можна? — з надією запитав Девід.

— Пробуйте, — байдуже махнув нам рукою срібний робот. — Але вже без мене. Тепер тут багато роботи. Дякую ще раз за допомогу та нехай щастить вам у вашій подорожі, шукачі пригод!

І робот пішов, залишивши нас самих в цій порожній вежі. Арка все ще мерехтіла, запрошуючи до наступного рівня. Втім, ми не поспішали.

Я не відчувала радості від того, що нам вдалося перезапустити цю реальність також, навпаки було відчуття незавершеності.

— Ти це чула? Ми можемо продовжити наш шлях з мопедом.

— Так! І це слушна думка, — відповіла я, прискіпливо дивлячись на нього. — От тільки він внизу, розряджений. Як ми його втягнемо сюди?

— Ходімо, перевіримо, — Девід потягнув мене вниз й незабаром ми опинилися на вулиці перед цією самою вежею.

На вулиці панував світанок. Поки ми проходили завдання робота, минула ціла ніч. Тепер все це таємниче місто осяяли промені ранкового світила, даруючи цьому місцю особливу магію.

Я озирнулася навколо, але поки що не помітила суттєвих змін, тут не з’явилися мешканці, не запрацювали крамниці чи щось типу того — все залишилося для мене чужим та незрозумілим, тиснула думка про те, що ми справді зайві в цьому всесвіті технологій.

Мопед стояв там, де ми вчора його залишили.

Девід кинувся до нього, наче це була його улюблені іграшка. Я про себе посміхнулася. Хлопці й в сорок років хлопці. Але ж як він цьому пручався ще пару днів тому!

— Ну що там? — встала поруч з ним спостерігаючи за спробами Девіда завести наш моторолер.

Чоловік ще раз натиснув на стартер, але мопед видав лише тихе «пф-ф», немов ображено натякаючи, ви що не бачите, що тут гаплик?

— Все як й я припускав, — зітхнув Девід, опустившись на землю поруч з ним. — Вночі ті сонячні панелі, звісно ж, не працювали, місячно сяйво не для нього. Варіантів два — або ми чекаємо тут ще цілий день, в надії, що він зарядиться, або кидаємо та йдемо далі пішки.

— Або третій варіант — шукаємо де його можна зарядити, — запропонувала я. — Ми відновили цей технологічний світ. Тут повсюди електрика. Якщо цьому мопеду потрібен схожий заряд, то ми можемо спробувати…

— Або… Він теж любить синхронність та рішучість, — Девід кинув на мене задумливий погляд.

— Що? — не зрозуміла я. — Ще одну гру в тетрис я не пройду, — схрестила руки на грудях.

— Це й не потрібно, — відмахнувся Девід, якому явно прийшла в голову якась ідея.

Він затиснув стартер та проговорив:

— Продовжити шлях! — й саме після цих слів, двигун відгукнувся. А над мопедом знову з’явився знайомий нам зелений ромбик — маячок.

— Ти хочеш сказати, що завести його ми змогли знову тільки тому що…

— Ми обидва щиро прагнемо рухатися вперед, не здаватися, не опускати руки, не слухати чужих порад. Ми самостійно прийняли рішення продовжити шлях.

Сонячні панелі мопеда сяйнули у променях сонця, а не цифровій панелі керування з’явилася позначка стану акумулятора, яка впевнено та дуже швидко зростала.

— Схоже, ти правий! Він заряджається! — не стримавши емоцій я кинулася в обійми чоловіка, він підхопив мене, міцно обійнявши. Я відчувала, як сильно зараз колотиться його серце. Від хвилювання, від усвідомлення того, що ми знайшли рішення та розгадали й цю загадку.

— Не знаю як ти, Катю, а я страшенно зголоднів. Поки він заряджається, пропоную випити кави та перекусити. Зрештою, ми маємо потрібний інвентар.

— Підтримую, — проговорила я. — Кава — це завжди гарна ідея.

Девід.

Ми розклали поруч наш переносний мангал та встановили турку, за кілька хвилин у повітрі розповсюдився аромат свіжозвареної кави.

— М-м, — примружила очі дівчина, коли я подав її маленьке алюмінієве горнятко. — Що не кажи, а я готова на все заради цього напою!

— Так вже й на все? — не повірив я та хитро примружився, взявши один бутербродів.

— Ага, — кивнула знову Катя.

— Ловлю на слові! Буду знати, чим тебе спокушати!

— Дурник, — дівчина ткнула мене ліктем в бік та розсміялася.

А я дивився на неї та розумів що чим далі, ти сильніше мене тягне до Каті. Це не можливо пояснити. Але точно знав одне — заради цієї дівчини, заради нашого майбутнього я готовий на все. Аби тільки вибратися з цієї віртуальної реальності. І не хай зараз переді мною лише Катин аватар, але душа її, думки її, голос так само належіть справжній Каті. І саме це найважливіше за зовнішність.