Розділ 15. Розсинхронізація.

Девід.

— Схоже, це якесь ядро,— повільно проговорив я.

— Ага, те, що керує всіма голограмами назовні та й не тільки ними, бачиш, ці криві лінії… — вказала Катя на промені.

— Можливо, це навіть так зване серце цього світу. Якщо припустити, що він дійсно був колись наповнений технологіями, то все мало керуватися єдиною системою. Таким собі сервером, — продовжував міркувати я.

— І під час збою трапилася ця сама розсинхронізація, про яку казав той незнайомець, — зробила висновки дівчина.

— Тобто світ та його мешканці не перестали існувати? Просто щось змінилося, або ж просто «зависнуло»? Якщо це були роботи чи штучний інтелект, то ми можемо спробувати відновити їх, перезапустивши систему та виправивши системну помилку.

— Цілком можливо, — кивнула Катя. — Але як ми це зробимо?

— Перевіримо здогадку? — запропонував я.

— Здається інших варіантів все одно нема, хоч й ставити частиною ще одного експерименту не хочеться. Досить й того, що ми самі вже піддослідні, — проговорила дівчина та подивилася на мене.

— Ну, зрештою, ми ж маємо зрозуміти суть квесту на цій локації, — знизав плечима та наблизився до валуна.

Але як тільки я зробив крок, один з променів влучив просто в мене, вдаривши розрядом так, що мене відкинуло до протилежної стіни.

— Девіде! — почув крик Каті, й за мить вона опинилася поруч. — Ти як? — стурбовано запитала вона.

— Порядок. Не хвилюйся, — я повільно піднявся та всівся на підлозі.

— Казала, що не треба тих експериментів! Той дивний чоловік щось казав, що вранці відкриється новий шлях… Може, просто дочекаємося й не будемо наражати себе на небезпеку?

— Ну, його словам варто вірити, якщо він частина гри, NPC, який дає нашим аватарам завдання…

— І все одно… Щось тут не так…

— Ох, Катю! Ти наче казала, що граєш в онлайн ігри з дитинства, невже нема азарту?

— Азарт є, коли ти вдома, в безпеці, а не тоді коли ти всередині незрозуміло чого… — різко відповіла дівчина. — Встати зможеш?

— Так, кажу ж, я в порядку…

В цей самий момент ми почули дивний гул та одночасно подивилися на валун та кристал, що почав вібрувати.

Спалах. Один. Другий. Третій. Свист, шкребет, а потім ніби тисячі різних голосів злилися в один суцільний звук... Аж вуха позакладало від цієї какофонії.

Катя всілася на підлогу поруч зі мною, і я обійняв її за плечі, міцно притиснувши до себе.

— Розсинхронізація. Розсинхронізація, — лунало в повітрі. — Поверніть стабільність.

— Що це значить? — прошепотіла Катя, поглянувши на мене, а я знову знизав плечима.

— Потрібен носій, — пролунав вже знайомий нам хриплий голос. — Перед нами знову виникла та сама постать в чорному плащі.

— Носій? Що може бути носієм? Якась флешка? Диск? — називав я відомі мені пристрої, намагаючись згадати чи маю я щось, що ми можемо використати. Точно! Компас! — раптова здогадка осяяла мене.

Той дивний продавець казав, що він допоможе знайти шлях. Можливо, компас і є носій? — я витягнув з рюкзака дивну магічну річ.

— Гадаєш це допоможе? — тихо спитала Катя. — Я бачив, що вона тремтить, налякана тим, що ми щойно побачили. Я й сам погано приховував страх. Мені теж було ніяково, але ми мали перезапустити й цю локацію.

Я протягнув компас незнайомцю та запитав:

— Чи згодиться за новий носій ця річ?

— Який гарний артефакт, компас, що не має стрілок, — промовив той, взявши його до рук. — Спробуємо, — кивнув незнайомець та наблизився до валуна. Блискавки все ще літали навколо, а сам диск противно пищав, нагадуючи про розсинхронізацію.

Ми затамували подих. Хвилини тягнулися повільно, поки ми дивилися за тим, як таємничий мешканець цієї вежі підходив до валуна, як вмонтував наш компас у саме серце блакитного диска.

 — Піп-піп-піп, — відгукнувся дивний прилад. — Носій розпізнано, — механічний голос оповістив нас.

— У нас вийшло? — перезирнулися ми. — Пане, чи все тепер добре? — гукнув Девід.

— Підходьте сюди, — лише проговорив той та махнув нам рукою.

І ми слухняно підвелися та повільно наблизилися до валуна.

Тепер диск всередині мерехтів спокійним блакитним світлом, блискавки зникли, наш компас був вмонтований в самий центр. А ще на ньому з’явилася червона позначка, що вказувала точнісінько у бік півночі. Чомусь сумнівів щодо цього не було жодних.

— Ваш носій щойно допоміг відновити нашу систему… — повільно проговорив незнайомець. — Дякую вам, шукачі пригод!

— Радий, якщо це справді так, — промовив Девід. — Але чи це все, що потрібно для відновлення вашої системи?

Той нахмурився та додав:

 — При створенні центру керування та налаштуваннях ядра, розробники створили певний алгоритм, який може вирішити лише пара, синхронно натискаючи певні кнопки. Впораєтеся?