Розділ 14. Футуристичне місто.

Катя.

На повній швидкості ми влетіли в нову блакитну арку порталу. Я на мить навіть примружила очі, відчуваючи як калатало в грудях серце. Боялася того, що нас очікує тут, на новому рівні, тут, куди наказав вирушити Старий Чаклун у своїх записках.

І тепер локація знову змінилася.

Величезне світило зависло низько над горизонтом, небо було зафарбоване червоними спалахами — дуже гарно насправді — я навіть замилувалися цими краєвидами.

Захід сонця осяяв своїм світлом верхівки пірамідальних дерев, додав світла місцевим будинкам.

Ми мчали по вузькій серпантиновій трасі, оповитій зеленню. Здавалося, вона наче висить над прірвою, значки на дорозі підсвічувалися блакитним сяйвом, вказуючи напрямки руху.

Саме місто, в якому ми опинилися, виглядало сучасним та давнім одночасно — білі колони, кам’яні арки та вежі з терасами, в які вмонтовані голографічні та неонові лінії та таблиці. Ніби минуле та майбутнє зустрілося саме тут.

 І навіть наш мопед став іншим. Тепер він нагадував футуристичний надсучасний скутер: у нашого залізного коня з’явилися імпровізовані крила, що були вкриті сонячними панелями.

— Де ми опинилися? — прокричав мені на вухо Девід.

— Ще не знаю, — хилитнула головою.

Дорога наче сама вела мене, я вже майже не керувала нашим мопедом, повністю довірившись дивній рухомій трасі.

Дорога між цим продовжувала свій звивистий шлях.

Я не наважувалася тут зупинятися. Прірва з обох боків мене жахала, а ще більше лякала повна відчутність тут народу, наче це місце давно покинули.

— Хто там хотів технологій? Вони тут є. Тільки нема ані душі, — проговорила я, обернувшись до Девіда.

— Якось мені не хочеться такого майбутнього, — проговорив він.

Траса нарешті вивела нас до напівкруглої вежі, що була оповита так само зеленими ліанами. Вона також стояла ніби на острівці. А далі — дороги не було… Саме тут траса обривалася. Мопед зупинився.

— Здається, приїхали, — зітхнула я, знімаючи шолом та розглядаючись.

Девід спробував натиснути на панелі керування якісь кнопки, але на жодну з них транспортний засіб не реагував.

— Точно приїхали. Розрядився. — зітхнув Девід. — Так й знав, що він працює на якійсь енергії.

— Ну, дивись, в нього тепер є сонячні панелі, може якось зарядиться, — кивнула головою в бік імпровізованих крил нашого «коня».

— Ну, не вночі точно, — хилитнув головою Девід. — Ходімо. Подивимося що це за вежа така. На вулиці геть стемніло, не хочеться тут бродити вночі, тим більше є величезний шанс звалитися в безодню.

— Як ти гадаєш це і є Біле місто? — з тривогою запитала, натягуючи на плечі свій рюкзак.

— Навряд. Судячи з карти цього всесвіту, то до нього ми ще не дісталися.

— А що тоді? — я увімкнула ліхтарик та зазирнула в мапу, яку розгорнув чоловік.

— Та мені самому хотілось б це знати, адже тут взагалі немає нічого подібного.

— Ясно, — зітхнула я. — Тоді знову будемо самі все з’ясовувати. Немає ніякої довіри карті цього ігрового всесвіту.

Девід поправив свій короткий меч, що висів на поясі та взяв мене за руку.

— Тільки не поспішай.

Ми обережно дісталися входу у темну вежу, що висилася над нами неприступною скелею.

Дерев’яні двері зі скрипом відчинилися, й ми обережно ступили на поріг. Наші кроки луною озвалися в порожньому холі.

Тут не було ані душі, ані меблів. Просто стіни та вікна, більшість з яких навіть без скла. Тут гуляв вітер, а серце завмирало в передчутті небезпеки.

— Вітаю вас, шукачі пригод, — десь збоку прогримів різкий голос, і я підстрибнула на місці, врізавшись в груди чоловіка. Девід притиснув мене до себе, а потім обережно сховав за спину, витягнув свій меч та подивися на того, хто стояв перед нами.

Це був хтось в чорному плащі, обличчя приховане каптуром. Здавалося, перед нами не жива людина, а місцевий привид.

— Ви хто? — спитав Девід та завмер на місці. Я відчувала його страх.

— Я — єдиний мешканець цього місця, — пролунала відповідь, що луною прокотилася приміщенням. — Точніше, останній.

— А де всі поділися та чому? — уточнив Девід.

— Страшна катастрофа забрала життя… — різко відповів привид.

— Що саме тут сталося? І як ви тоді змогли вижити?

— Я не впевнений, що досі живий. Може й мене немає, — холодно проговорив незнайомець. Він стояв в кількох кроків від нас, не наближався, тож, й ми не рухалися.

— Ми хотіли бути найбільш технологічним містом у Всесвіті, розробили роботів, всі ті голограми, але один збій зруйнував все… Замикання… Потім… Розсинхронізація… І все зникло… разом з усіма, наче нікого й не існувало ніколи. Я й сам не існую… Мабуть. Я — лише слід давньої цивілізації… — тепер його голос звучав глухо.