Розділ 13. Девід.

Прокидатися не хотілося. Наснилося мені щось таке приємне та тепле, що викликало всередині відчуття безмежного щастя. Розплющив очі та виявив себе в ліжку поруч з Катею.

З хвилину дивився на дівчину милуючись її ніжними рисами обличчя, а потім обережно вибрався з-під ковдри та попрямував в душ, прихопивши чистий одяг.

Судячи з поміток на карті, шлях до Білого міста може зайняти пару днів. Звісно, на моторолері це буде швидше, але ще варто з'ясувати на якому паливі цей звір рухається. Точно не газ та не бензин. Тут такого не знали, та й характерного запаху ми не відчули.

Тоді що? Енергія сонця? Магічні кристали якісь?

Після сніданку обов'язково огляну його знову!

— Доброго ранку! — Катя усміхнулася, побачивши мене. Вона вже прокинулася й зараз стояла біля відчиненого вікна, вдихаючи свіже ранкове повітря.

— Доброго ранку. Як спалося? — підійшов до неї майже впритул, поборовши в собі бажання обійняти її.

— Чудово, — на її обличчі сяйнула щаслива посмішка. — Спала немов немовля. А ще мені не хочеться покидати це місто. Ми його так й не оглянули.

— Ну, гадаю трохи часу ми маємо. Пропоную поснідати, сходити на ринок та заправити нашого залізного коня.

— Невже ти зголосишся продовжити наш шлях на цьому транспорті? — Катя недовірливо подивилася на мене.

— Маєш сумніви? — усміхнувся до неї.

— Мені здалося, ти вчора був не в захваті від такої ідеї, — фиркнула дівчина.

— Ну, я все ж таки мав час обміркувати все та зважати, тож, це гарна ідея. Так, далі продовжимо шлях на моторолері. Я теж вмію кермувати, будемо підміняти один одного.

— Гаразд. Сподіваюся, що так ми швидше дістанемося кінцевої точки нашого маршруту.

— І я також. Ходімо в кафе? — протягнув руку дівчині.

Вона кивнула й слухняно вклала в мою долоню свою.

Нас знову привітно зустріли, допомогли влаштуватися за столиком та швидко принесли комплексний сніданок — вельми звичайний та звичний нам омлет, якусь кашу з варенням, свіжу булочку зі шматочком масла та каву.

— Цікаво, а які ще несподіванки підкине нам ця гра? — подивилася на мене дівчина.

— Що ти маєш на увазі? — не зрозумів я.

— Та буквально все. Цей готель, сервіс, яким нас тут зустріли та навіть той мопед, якого взагалі тут не мало бути…

— Ну, якщо це не перетворилося досі на квест «Дороби локації за власним бажанням», то навіть не знаю.

— Ну, такий квест мене цілком влаштовує, — кивнула Катя.

Розрахувавшись за сніданок ми поспішили попрощатися з гостинною дівчиною, що весь цей час обслуговувала нас та вийшли на двір.

Наш мопед стояв точно там, де ми вчора його залишили,  я впевнено підійшов до нього, оглядаючи.

Мопед виглядав звичайно: я бачив таких десятки на наших земних вулицях. Але була єдина різниця — в цього не було бачка для палива. Зовсім.

— Щось не так? — занепокоїлася Катя.

— Є одна проблема.

— Яка? — вона присіла поруч зі мною.

— Паливо. Тут немає нічого подібного на бачок. Бачиш? На чому він їздить не зрозуміло, й ба більше — я не знаю чи вистачить нам того запасу хоча б на те, щоб дістатися до Білого міста, — почухав потилицю.

— Ну, про це я навіть не подумала. Але... Ми ж у грі, чи не так? Нехай навіть вона більше реальна, але ми все ще маємо певні характеристики, тож, давай спробуємо. Гадаю, що розробники цього проєкту потурбувалися по це.

— Добре, поїдемо так, — нарешті вирішив не відступати від нашого плану й розібратися з проблемами по мірі їх надходження.

— Чудово. А зараз нумо на ярмарок, купимо щось продуктів, що можуть нам знадобитися в дорозі, — потягнула мене Катя за руку.

Закупи зайняли пару годин. І все тому, що нам обом хотілося затриматися у цьому привітному місці якнайдовше. Ми неспішно прогулювалися між торгівельними рядами, вийшли на головну площу, відвідали Ратушу, й наостанок піднялися на невеликий пагорб, з якого милувалися краєвидами на це гарне, хоч й невеличке містечко.

— Ми будемо раді вас знову вітати у нашому готелі, — посміхнулася нам хазяйка готелю, коли ми зайшли забрати наші речі та розподілити по рюкзаках придбані продукти.

Ми закупили хліба, твердого сиру, запеченого та копченого м’яса, яке могло досить довго зберігатися й водночас було дуже ситним, набрали горіхів та сухофруктів та поповнили запаси води у наших пляшках.

— Дякуємо, — кивнули їй у відповідь. — Нам справді у вас дуже сподобалося.

Проводжати нас вийшла вся вулиця. Звук заведеного мопеда привернув увагу мешканців, частина з яких визирала з вікон, але більшість все ж таки вийшли та тепер махали нам руками, та бажали щасливої подорожі.

Гостинні, привітні та неймовірні тут люди! Попри все ми мали продовжувати нашу мандрівку.

Ми закріпили наші наплічники на багажному місці, вдягнули шоломи, що виявилися у спеціальному відсіку — чомусь вчора ми не здогадалися їх перевірити.

«Я пройшов цей рівень з помилкою» — згадалися мені слова з аркуша.