Розділ 12. Катя.

Кімната, в яку нас з Девідом привела офіціантка з кафе, виявилася дуже затишною — світлі стіни, блакитні фіранки на великому вікні, з якого відкривається вид на ярмарок.

Вздовж стіни біля вхідних дверей примостилася шафа, а по центру кімнати стояло широке двоспальне ліжко, застелене свіжою постільною білизною, поверх ковдри лежали білосніжні рушники, а навпроти нього два крісла та невеликий столик, на якому виявилися пляшка води та два келихи. На підлозі біля ліжка пухнастий білий килим. І загалом тут було дуже чисто та охайно.

— Праворуч двері до ванної, — показала нам дівчина.

— Дякую, — кивнула їй та вручила кілька монет.

— Приємного відпочинку, — тепло усміхнулася вона та поспішила піти.

Я кинула в шафу свій наплічник та нарешті стягнула боти. Ноги в них страшенно втомилися. Ще б прийняти душ — і можна вважати що я на курорті у п'ятизірковому готелі десь в Туреччині.

— Згадала щось приємне? — промовив Девід, теж знявши своє взуття й втомлено опустившись в крісло.

— Ага. Відпустку в Кемері, — відповіла я. — Ну, й погодься, ця кімната значно краща, ніж та, де ми ночували минулого разу. До того ж є власна ванна кімната.

— Кажу ж тобі, вони наче все підлаштовують під наші потреби. Кімната, правда, знову одна на двох, — в очах чоловіка сяйнули бісики.

— Та я не проти. Поруч з тобою мені навіть спокійніше. Мало що. Краще триматися разом, — знизала плечима я.

— Тут я згодний, — кивнув Девід. — І можу знову переночувати у спальнику.

— Та ні, навіщо? Цього разу в нас просто королівське ліжко, ще й дві ковдри, тому, лягай поруч. Тільки не приставати, — я розсміялася.

— Домовилися, — він знову посміхнувся та хитро примружився, а я підхопила рушник та поспішила в душ.

Гаряча вода дійсно зняла втому та допомогла трохи розслабитися. Втім, думка про те, що Девід дійсно стримає слово й не буде залицятися викликала хвилю обурення. Ні-ні! Я не маю до нього ніяких почуттів! З чого взагалі думки про це? Ми просто партнери, ми одна команда, що просто разом опинилися тут й маємо допомогти один одному вижити та повернутися додому.

— Девіде, а розкажеш щось про себе? — попросила я, коли ми вдвох влаштувалися на ліжку з тацею із фруктами та горішками. Смаколики нам принесли з кафе в якості комплементу від закладу. Ну точно п’ятизірковий сервіс!

— Що саме тебе цікавить? — схиливши голову на бік, спитав чоловік.

— Ну, наприклад, про те, чим ти займаєшся поза грою, поза роботою? Чим живеш?

— Я люблю океан та хвилі. Тенерифе — ідеальне місце для того, щоб підкорювати їх. Ще люблю тишу та піші прогулянки. Нью-Йорк не для мене, занадто метушливий та голосний. Саме тому переїхав, й вже років з десять живу на острові…

— А я все життя прожила в столиці. Київ теж галасливий, але я звикла до його темпу. Звісно, іноді хочеться втекти кудись на природу, в гори, але я швидко починаю сумувати без драйву великого міста.

— Ну ти просто ще зовсім юна, — усміхнувся чоловік. — Повір, колись ти так само захочеш втекти…

— Маю сумніви, — фиркнула я. — Скоріше я втечу кудись в онлайн реальність, а потім знову повернуся до життя великого міста.

— Ну, дивись, ми з тобою вже, по суті, в глухомані. Прислухайся до своїх справжніх відчуттів, — порадив він. — Не те, що нав’язано суспільством. Зараз в тебе чудова можливість зрозуміти себе.

— А ти зрозумів? — тихо спитала я, визнаючи, що він має рацію.

— Мабуть, — знизав він плечима. — Все змінюється, наші уподобання не виключення. Хтозна, може через рік чи два, я знову захочу щось змінити, відправлюся в Антарктику, наприклад.

— Досліджувати пінгвінів?

— А чому ні? До речі, там теж дика природа та тиша…

— А твої рідні? Вони підтримують тебе? — тихо спитала я.

— У мене нікого не залишилося, — так само пошепки промовив Девід.

— Вибач, я не знала…

— Пусте. Батьків не стало ще коли я навчався у школі, мене виховувала бабуся. Інших родичів я не знаю. Саме після її смерті я поїхав геть з Америки. Вирішив почати нове життя.

— А дружина, діти є? Вибач, якщо це занадто особисте питання…

— У мене нікого нема, як я вже сказав. Я так й не зустрів ту, з якою міг би створити родину, — Девід з теплом подивився на мене та раптом взяв за руку. — А щодо тебе?

— У мене є тільки кіт — найкращий та найвідданіший чоловік мого життя, — усміхнулася я. — Батьки теж є, але ми мало спілкуємося. Вони вважають мою роботу несерйозною…

— Зрозумів. Це, мабуть, важко.

— Я змирилася. Все одно ніколи не піду на роботу в офіс. Саме її вони вважають «нормальною»… — зітхнула я.

— Впевнений, вони ще змінять свою думку, — підтримав мене чоловік.

— Я була б тільки щаслива.

— Так розумію, що ти теж ще у пошуках коханого?

— Типу того. Так само як й ти, все ще не зустріла того, з ким хотілося б прожити це життя. А поки що віддаю перевагу онлайн іграм та віртуальним нареченим, — розсміялася я.