Розділ 11. Катя.

— Ви маєте рацію. Ми тут проїздом, — чемно промовила я. — Ми з моїм другом прямуємо на північ.

Чоботар хмикнув.

— Він був звідти також…

— Хто? — перепитав Девід.

Хлопець підійшов до чоботаря та всівся на землю навпроти нього.
Нам обом кортіло дізнатися все, що місцевим відомо про цей дивний транспорт, який наче випадково потрапив в це поселення, й, можливо, щось про Старого Чаклуна, який залишає після себе самі загадки.

— Той, про кого тут не люблять згадувати. Ми не знаємо його імені, молодь, — подивився на мене ремісник.

— Ви про Старого Чаклуна? — миттєво здогадалася я, але почувши як невдоволено загомоніли всі навколо, затулила рота долоньками.

— Я бачу, ви чули про нього. А може навіть й знаєте більше. Ця річ колись належала саме йому. Залізний кінь. Ми не маємо нічого подібного. Він давно стояв покинутий, ніхто не смів наближатися до цього коня. Якщо ви змогли, значить ви — його посланники. Принаймні він казав, що рано чи пізно тут з’являться ті, хто продовжить його шлях. Здається, цей час настав.

— Що вам відомо про нього? Про мандрівника, звісно, — спитав Девід.

— Та те саме, що й всім. Мовчазний, з холодним поглядом, він вів щоденник під час своєї подорожі з півдня на північ. Деякі фрагменти чомусь залишав. Повторював, що ці послання обов’язково допоможуть наступним мандрівникам знайти вірний шлях.

— Ми вже маємо кілька таких фрагментів, — промовила Катя.

— Чудово, тоді не зупиняйтеся, дізнаєтеся сенс його таємничого літопису, істину, яка дозволить зрозуміти код виживання.

Старий замовк й знову повернувся до ремонту чобіт. Натовп також почав розходитися, адже нічого цікаво тут більше не відбувалося.

Всі вони — лише частина гри й говорять лише кодові автоматичні фрази.

Я знову витягнула з кишені аркуш та прочитала ту загадкову фразу:

— «гоб ен — аметсис». Девіде, як ти думаєш, що це означає?

— Я думаю, це ми маємо розшифрувати, можливо, навіть це і є нашим завданням цього рівня. Хоча я вже не розумію де гра, а де реальність. Сядьмо десь, де можна випити чашку кави, або ще чогось й разом поміркуємо. Я зголодніла.

Ми знову завели свій несподіваний транспорт та повільно рушили вулицями містечка. На цей раз ми зупинилися вже біля готелю, про який згадував охоронець. На першому поверсі цієї будівлі якраз примостилася затишна кав’ярня.

— Нам дійсно варто відновити енергію, — проговорив Девід, — поки вона знову не впала до нуля.

Залишивши мопед біля входу, увійшли всередину невеликого, але світлого приміщення. Тут вітав запах кориці та свіжозмеленої кави. Ну, чистий кайф!

Ми влаштувалися на м’яких білих диванчиках. Вільний столик на двох виявився лише один й був у самому кінці залу, але це мене навіть потішило: тут точно не буде «зайвих вух».

Видно, що це місце має популярність. Зала була заповнена різномастим народом. Я з цікавістю розглядала інтер’єр, а також картини на стінах, а ще відвідувачів: он сім’я з малою дитиною розташувалася біля вікна. Малий вередує, а мати терпляче розмовляє з сином, тихо та спокійно щось йому пояснюючи. А прямо навпроти нас компанія підлітків, що замовили великий пиріг та солодку воду — вони прийшли щось святкувати, був серед цієї публіки один дід з газетою, що пив пиво, раз у раз кидаючи невдоволені погляди в наш бік. Він показався мені трохи дивним, але подумати про це я не встигла. До нас підійшла молода дівчина в охайній сірій сукні.

— Вітаю вас у нашому закладі! Що бажаєте скуштувати? — вона опустила перед нами аркуш меню та посміхнулася.

— Я б з’їла якийсь суп, ну й каву. Тут так смачно нею пахне! — навіть не дивлячись у списки страв проговорила я.

— Добре, — кивнула дівчина.

— А мені ягня під гострим соусом, запечені гриби та батат, — обрав Девід. — І кави також, з корицею.

— Незабаром все принесу, — кивнула офіціантка, залишивши нас самих.

— Слухай, а ти теж помітив, що всі локації в цій грі кардинально різні? Наскільки брудне та негостинне було те перше селище, й наскільки чисто тут, — подивилася на хлопця я.

— Так, й мені дуже цікаво чому так. Але я радий, що тут все інакше. Наче ми справді цим порталом перемістилися на кілька століть вперед. Нам он навіть мечі відмовилися продавати, — тихо промовив Девід. ­

— Ну, продовжимо шлях, дізнаємося. Тільки не ляпни нікому про інтернет та інші технології нашого часу, мало що, — прошепотіла я.

— Звісно ж, не дурний, — хмикнув він у відповідь. — Ми тримаємося нашої легенди про мандрівку на північ. До речі, дай-но мені той аркуш, спробую поки що розгадати ребус, — я поклала перед ним цю нотатку. У мене самої не було жодної версії, що це може означати.

Девід витягнув з наплічника свою лупу та взявся вивчати вітіюваті літери.

— Здається, я знаю! – нарешті проговорив чоловік. — Хитрун записав послання у зворотному порядку.

— Тобто? — не одразу зрозуміла я.

— Читати треба з кінця, тоді це речення має сенс, — Девід взяв олівець, що знайшовся у його кишені, та нижче написав: Система — не бог.