Розділ 10. Девід.

Стоунсіті виявися дуже затишним містечком. Невеличкі кам’яні будиночки з напівкруглими вітражами та дахами з червоної та зеленої черепиці, охайні палісадники. Дуже чиста бруківка, неначе її вимили буквально перед нашим приїздом.

На нас озиралися: хтось з тривогою, хтось з захопленням, а хтось хилитав головою та поспішав далі по своїх справах. Народ перешіптувався, і від цих поглядів ставало ніяково: невже ми дійсно стали крадіями? Але чому тоді ніхто не поспішав нас зупиняти? Дивно.

Катя суттєво знизила швидкість, й тепер ми повільно рухалися вулицею вгору, що зрештою вивела нас до ринкової площі, де розвернувся звичний ярмарок: намети з овочами та фруктами, жіночки, що закликали скуштувати свіжий сир та поласувати ще теплим молоком, діти, що бігали тримаючи в руках солодкі льодяники та пряники, дівчата у пишних сукнях, що торгували квітами. Ми звернули в невеликий провулок, опинившись на вулиці з майстернями. Тут були кравці, аптекарі, ковалі та інші ремісники.

Катя зупинила мопед під деревом, адже мою увагу привернула майстерня з антикваріатом та зброєю. Я захотів подивитися на місцеві клинки та мечі. Навіть виникла думка продати свій лук та стріли та придбати щось, що дійсно могло стати в пригоді. На щастя, джунглі ми пройшли, а посеред міста такий арсенал навряд чи знадобиться.

Ми стояли перед двоповерховим будинком, над входом в який висіла дерев’яна табличка із вирізьбленим мечем, лезо якого давно стерлося від дощу й часу.

— Ти впевнений? — тихо перепитала мене Катя.

— Так. По-перше — воно важке й тягатися з ним через весь цей всесвіт мені вже мало цікаво та й маю сумніви, що ми знову опинимося посеред джунглів. Взагалі не розумію як ми з цим добром раніше подорожували…

— Раніше — це була лише гра, — знизала плечима дівчина. — Але ти правий, ці стріли важать наче тону й спина вже страшенно болить. Тож, я б залюбки обміняла їх на щось практичне, легке та сучасне чи що. Ходімо, подивимося, що тут нам можуть запропонувати.

Дзвіночок над дверима дзенькнув глухо, й ми увійшли всередину, опинившись у невеликому приміщенні, де стояв запах старого металу, шкіри та пилу. Уздовж стін тягнулися стелажі зі зброєю: мечі з потемнілими лезами, старовинні арбалети, а ще різноманітні клинки, кинджали й навіть бумеранги. Деякі з них виглядали як музейні експонати, а не знаряддя для бою.

— Вітаю, шукачі пригод! Радий, що ви потішили мене своїм візитом, — вийшов до нас хазяїн цієї незвичної крамниці, — його голос звучав низько та тихо, але привітливо.

Худорлявий, високий чоловік, з гострими рисами обличчя й довгими пальцями, що більше пасували б писарю або лікарю. Сиве волосся було зібране в недбалий хвіст. Він прискіпливо оглянув нас та зітхнув.

— Вітаємо! Ми хочемо продати дещо, й натомість придбати щось таке, що могло б згодитися при дальній дорозі. Ми прямуємо на північ, — звернувся до нього я, продовжуючи з цікавістю вивчати зброю. Та й Каті явно було цікаво — стільки колоритних речей в одному місці зібрати! Мабуть, на це пішов не один десяток років.

— О, здається, я вас розумію. Дозволите подивитися, що у вас є? – промовив торговець.

Я мовчки поклав на стіл перед ним комплект з сорока стріл та лук з очерету. Це був досить рідкісний матеріал, якщо вірити вказаним характеристикам в описі до нього.

— Знаєте, а беріть й мої теж, — рішуче проговорила Катя. — Варто дійсно виходити на новій рівень! Мій комплект не такий унікальний, але я хочу зростати далі та вдосконалюватися.

— Ви абсолютно праві, юна пані! — перевів на дівчину свій уважний погляд чоловік.

Майстер взяв до рук лук та обережно провів рукою по дереву.

— Яка чудова якість! Неперевершено! Неймовірна робота майстра! Які ж філігранні стріли, давно таких не бачив. Що ж, я міг би придбати у вас ці набори, а натомість запропоную вам дещо, що справді може вас зацікавити.

Він дістав з-під прилавка невелику прямокутну коробку та відкрив її.

Усередині на чорній подушці лежав невеликий кинджал. Майстер обережно його вийняв, та поклав перед нами. Лезо було прикрашено рунами, а руків’я зроблено неначе зі срібла — витончене та дуже гарне.

— Яка гарна робота! — ахнула дівчина. — Можна?

— Я знав, що він чекав саме на вас, юна пані, — усміхнувся старий майстер. — Сміливіше!

Дівчина обережно взяла його в руки та з цікавістю розглядала.

— Він неймовірно легкий та зручний, та ще й кріпиться на поясі. Скільки ви хочете за нього?

— Одного комплекту лука та стріл буде достатньо, — відповів хазяїн крамниці й ми обидва недовірливо подивилися на нього. Той це помітив та поспішив пояснити, — але не для мене. Для того, хто колись завітає сюди.

— Тобто? — перепитала Катя.

— Ви залишаєте тут своє знаряддя, а хтось інший, коли прийде його час, знайде її. Така моя умова. Іншої платні мені не потрібно, — рішуче промовив хазяїн цієї крамниці.

— Добре, — поспішив погодитися я. Логіка в цьому дійсно є. Зараз нам потрібно щось легке та практичне, а хтось шукатиме саме набір стріл, наприклад.

— Цей кинджал також хтось з мандрівників тут залишив?

— Саме так, мій юний друже. Тепер, що стосується вас, пане. Бачу, що у вас вже є зброя. Повірте, далі в цих краях вам навряд знадобляться мечі чи арбалети, та й бумеранги в нашій місцевості ні до чого. Але маю дещо унікальне, що допоможе вам у ваших мандрах на північ.