Розділ 9. Катя.

Портал переніс нас на околицю невеликого містечка, оточеного білокам’яною фортецею. Ми стояли перед дерев’яними воротами, біля яких чергували охоронці у зеленій формі.

— Вітаємо, шукачі пригод, — пролунала стандартна ігрова фраза у вуст одного з них. — Податок за прохід в наше місто — одна монета.

І як тільки ми розрахувалися, один з охоронців посміхнувся, сховав гроші в кишеню та додав:

— Дякуємо, що завітали у Стоунсіті! Тримайте мапу, вона стане вам у пригоді. Готель знайдете біля центральної площі, — махнув рукою хранитель порядку.

— Спасибі, — відповів Девід. — Катю, ходімо, потягнув мене вперед чоловік.

— Ти не хочеш в них розпитати що це за місто? Хтозна-що на нас тут чекає…

— Вони не скажуть тобі більше, ніж в них закладено скриптом. Я пропоную пришвидшитися, попереду ще чимало рівнів й не хочеться стирчати в цій грі вічність.

— Мабуть, ти правий, — погодилася з ним я. У мене так само не було бажання застрягнути в тій віртуальній реальності. У мене вдома голодний кіт! А це, між іншим, жива істота! Не пробачу собі, якщо з Каштаном щось станеться.

Тож, я мовчки кивнула та рушила за Девідом.

Одразу  за воротами виявилися ферми, розділені польовою широкою стежкою. Де-не-де випасалися вівці, й лише десь попереду майоріли перші будиночки.

Край дороги я помітила моторолер. Він стояв біля дерев’яного стовпа. Чи то він належав тим двом охоронцям, чи комусь іще, але поруч з ним нікого не було.

Я підійшла ближче, з цікавістю роздивляючись транспортний засіб — срібний корпус, подекуди с потертостями, з намальованою мордою вовка на передній стулці. Чорне шкіряне сидіння й, що мене найбільше здивувало — цілком сучасна панель керування.

Дива та й годі! Наче ми перемістилися порталом не лише в інше місто, а ще й у часі.

— Що ти там так уважно розглядаєш? — зазирнув через плече Девід.

— Цікава машинка. Ти так не думаєш?

—  Він й справді схожий на ті, що ми звикли бачити на вулицях наших міст, але у сетинг цієї гри він явно не вписується…

— Ось й мені цікаво, — я провела рукою по цифровій панелі, й над мопедом замайорів зелений вогник.

Зазвичай у комп’ютерній грі це означало завдання чи дію, яку необхідно виконати. І тут він виглядав максимально дивно. Ми не мали б його бачити посеред цієї цілком реальної дороги та полів.

— Скористаємося? — перевела погляд на Девіда.

— Ти пропонуєш викрасти цей мопед? — недовірливо подивився на мене чоловік.

— Ага. Я, звісно, люблю піші прогулянки, але комфорт та швидкість люблю більше. Пропоную проїхатись з вітерцем до самого міста, — я вже подумки була далеко звідси. — Ще й цей ігровий маркер. З цим транспортом точно не все так просто. То, ти зі мною? Їдемо?

— Не знав, що ти вмієш кермувати, — похитав головою Девід, явно розмірковуючи чи варто це робити та у що може нам вилитися така крадіжка. Мене ж вже охопив азарт та жага пригод.

— Ти ще багато чого про мене не знаєш, — підморгнула хлопцю, й все-таки вмостилася на моторолері.

Але саме в цей час поруч з нами виник пастух — просто нізвідки. Принаймні, я не помітила як він підійшов. Чорнявий юний хлопчина у спортивних штанах та просторій білій сорочці. На його голові — солом’яний капелюх, а в руках дерев’яна палиця. Він привітно дивився на нас. Тобто, це не його транспорт. Сподіваюся.

— О, шукачі пригод, ласкаво просимо до Стоунсіті! Мене звати Майкл, — він простягнув руку для вітання.

— Привіт, я — Катя, а це Девід. Ми прямуємо на північ, — потиснула його руку та посміхнулася. Долоня хлопця виявилася теплою, що не було характерним для ігрових персонажів, але подумати про це не встигла.

— Правда? Значить, у мене є дещо для вас, — юнак загадково посміхнувся.

І не встигла я рота відкрити, щоб спитати, як він швидко заговорив, ніби боявся не встигнути сказати щось дуже важливе.

— Колись давно в нашому місті зупинявся Старий Чаклун. Він був дивним мандрівником: мало розповідав про себе, багато чого занотовував, прожив в нашому місті десь тиждень, а перед тим як вирушити далі залишив ось це, ще й наказав віддати лист тим, хто прямуватиме на північ. Я такий радий, що нарешті знайшлися відважні мандрівники, що йдуть в той бік.

— Як цікаво! І що це за лист? — я втупилася на хлопчину, але він знітився під моїм допитливим поглядом.

— Не знаю, — пастух дістав з-за пазухи жовтий аркуш паперу, складений вчетверо. — Я не читав його. Не можна читати чужі листи. Було наказано передати, тож, тримайте. І нехай ваша дорога буде легкою…

— Дякую, — взяла з його рук послання, від якого віяло силою. Вперше відчула таке. Отже, Старий Чаклун вже пройшов шлях, який маємо повторити й ми? — чомусь саме така думка промайнула в моїй голові. — Скажи, а чий це моторолер?

— Не знаю, ніколи раніше його тут не бачив, — відповів хлопець.

— Ага, то ти не будеш проти, якщо ми його, скажемо так, орендуємо?

— Та беріть, — махнув він рукою. Він точно не належить нікому зі Стоунсіті. Я всіх тут знаю.