Розділ 8. Девід.

— І ти все думаєш, що небезпеки тут нема? — скептично хмикнула Катя, поки я намагався зрозуміти як це взагалі могло статися. — Цей недомальований кролик загнав нас у пастку!
— Зачекай, тут справа в іншому, — повільно проговорив я, продовжуючи сканувати цю місцевість. 
Урвище перед нами виглядало підозріло: його краї були надто рівні, ніби хтось вирізав шматок землі та забув зафарбувати краї. Внизу — темна безодня без текстур, просто чорний провал, що не відбивав світла — ну взагалі нереалістично.
Я скинув свій рюкзак та витягнув з нього звичайнісіньку лупу. Чомусь розробники вирішили, що саме за допомогою неї мій аватар отримує здатність читати сліди звіра та й взагалі бачити далі свого носа.
Але як би я не вдивлявся та обстежував стежку, але побачити куди саме побіг хвостатий, не міг. Сліди просто обривалися: логічніше було б, щоб вони вели кудись вбік, але ні, вони різко закінчувалися перед самим урвищем, ніби застигли на місці. Так само як й ми з Катею. Припустити, що хвостатий просто впав в цю яму, я не хотів. Тож, саме з цією локацією щось не так. 
— Ти маєш рацію, — зрештою проговорив я. — Заєць справді недомальований. Як й вся ця локація, — розвів руками.
— Тобто? — подивилася на мене дівчина, плюхнувшись на землю та скидаючи свій наплічник. Вона відкрила пляшку води та зробила кілька жадібних ковтків. І я відмітив, що не почув характерного звуку падіння тіла на тверду поверхню, як би це було у реальному світі, та й вода не булькотіла при ковтанні. Ба більше — ми самі більше не утворювали тіней, хоча ще ввечері та й вранці вони були.  
— Подивись уважно. Небо виглядає як блакитний прямокутник, ще й в піксель, всі ці дерева, що більше схожі на зелені плями на коричневих палках, й навіть трава — повністю однакові зелені квадрати копі-пастили, щоб створити її видимість.
Навколо панувала дивна тиша. Не було ні пташиного співу, ні шелесту листя, ні комах, які раніше надокучали нам своїм писком та дзижчанням.
Я торкнувся найближчого дерева рукою, наче на підтвердження своїх здогадок: відчув не шорстку кору, а гладку, немов пластикову поверхню. 
— Ти маєш рацію, — Катя також торкнулася дерева. — Ліс виглядає, як декорація, збудована нашвидкуруч… 
— Ми прийшли в локацію, яка ще не створена… — зітхнув я. — Просто пригадай поселення, де ми щойно були. Воно виглядало зовсім інакше. Все живе, справжнє, навіть запахи. А тут — тут нічого подібного немає. Видно, про неї просто забули.
— І що ти пропонуєш? Повернутися та піти іншим шляхом? — з надією дивилася вона на мене. Катя явно не хотіла ризикувати.
— Я пропоную її доробити! — я ж не планував здаватися так просто, а мав намір дійти цей рівень до кінця. 
— І як ти собі це уявляєш? — Катя почала нервувати.
— Ну, дивись, якось же в нас з’явився потрібний нам інвентар, й навіть твоя улюблена кава. Значить, ми можемо вплинути й на цю локацію, допрацювати її, так би мовити. Здається, це й буде останнім завданням цього рівня.
Я торкнувся грудей, та наче на підтвердження моїх слів, з’явилася вже знайома табличка, й серед завдань дійсно миготіло нове: «Зона недопрацьованого контенту».
— Очманіти! — тільки-но й промовила Катя, прикривши очі руками. — Як вони собі це уявляють? 
Я знову зазирнув у свій наплічник, шукаючи, що може нам допомогти, щоб, так би мовити, «оживити» цей куточок світу.
Втім, у мене не з’явилося ніяких магічних чарівних паличок. Серед моїх речей були тільки похідний ніж та клинок. Останній хоч якось міг допомогти. Наші з Катею набори стріл та два луки точно не знадобляться.
Ну, нехай. Тоді спробуємо зрубати дерево та зробити міст через це урвище. Так ми принаймні переберемося по той бік лісу та зможемо продовжити шлях.
Зрубати дерево теж виявилося не так вже й просто, як здавалося:  клинок, то не сокира, яка з легкістю рубає. Моїм клинком можна хіба що тонкі гілки почистити. Тому я ще раз роззирнувся навколо. Надія була лише на те, що саме дерево тут все-таки недопрацьоване й ми впораємося навіть таким обладнанням. Кому розповісти — не повірять же!
— Катю, здається, оце дерево, що зростає майже на краю урвища, буде ідеальним мостиком.
Насправді воно було найдеталізованішим з усіх навколо — ніби художник почав саме з нього, але не встиг доробити решту. Його коріння випирало з землі ламаними лініями, а стовбур мав характерні тріщини.
— Схоже, що дерево й без нас може впасти в будь-який момент, — погодилася дівчина. — Виглядає немов сухе. Тож, ми просто йому допоможемо. 
Почати вирішили з коренів — для цього встромив клинок у м’яку землю та підпушив її. Катя в цей час намагалася розхитати дерево.
— Молодці! Так тримати! — знову з’явився заєць, чим страшенно мене налякав, адже його очі світилися неоновим світлом, немов два прожектори, вуха здіймалися, а на голові виник трикутний капелюх.
— Ти ж наче втік, — звернувся до звіра я.
— Ні. Я тут був завжди, але гра ще недомальована, і тому часто зникаю, — промовив дивний кролик.
— Ясно, ти — баг системи, — зітхнув я.
— Ви на вірному шляху до виконання завдання! Ще трішки! — підтримував нас цей балакучий заєць. І ця фраза вже точно не була просто глюком. Він дійсно частина квесту.
— Що нас чекає на цьому шляху? — звернулася до нього Катя.
— Допоможіть перейти через це урвище, й дізнаєтеся, — знову машинально промовив заєць та розчинився у повітрі.
— Примара якась, чесне слово.
Я ж повністю зосередився на сухому корінні й за деякий час відчув рух — в нас вийшло!
— Мінус дев’ять від Сили, — почувся десь голос, але я не зважав на ігрові характеристики. Я дійсно втомився, втім, прагнув завершити цю справу й звернувшись до дівчини прокричав:
— Катю! Ще трошки! Давай разом його штовхнемо. На раз… Два… Три!
— Давай, я штовхаю, — вона активно допомагала мені, прикладаючи чимало зусиль, й нарешті, дерево хруснуло та накренилося, й сухий стовбур з тріскотом рухнув чітко через яму.
— Відкрите нове досягнення: «Лісоруб», — вискочила перед очима неонова табличка.
— Це звісно класно, але хотілось б ще якусь винагороду, — пробуркотів я.
— Ну, то пішли вперед, гадаю, тут більше ми нічого не знайдемо. Де наш хвостатий?
І наш знайомий звір знову виник попереду.
— Дякую, що допомогли мені, шукачі пригод. Без вас я б не зміг знайти свою родину. Та прибуде з вами удача, — рожевий кролик у два стрибки перетнув наш місток та тепер остаточно зник.
— «Плюс один до удачі!» — вискочило дві неонові таблички й тепер кожен з нас отримав додаткові бали. — «Плюс три до Витривалості, плюс один до Інтелекту», — ще одне досягнення замайоріло перед очима й кожен з наших аватарів отримав названі бали.
— Непоганий результат для цієї локації. Пішли далі? Здається, дорога в нас тепер лише одна — тільки вперед, — підсумував я це випробування.
— Зачекай, — схопила мене за руку Катя. Дивись, — вона кивнула на небо. 
Підвивши очі я несподівано виявив, що воно змінилося — отримало легкий градієнт, й навіть хмари. Тепер воно виглядало більш натуральним, а не намальованим, а ще нарешті з’явилися тіні від нас та від дерев.
Отже, чи то ми дійсно мали допомогти цьому хвостатому, чи то за нашими пригодами справді спостерігають й в режимі реального часу допрацьовують цю гру. Відповіді досі ми не мали.
Однак, був досвід перетинання таких от ненадійних мостів. Намагався не дивитися вниз й швидко перебіг на той бік, слідом за мною перебралася й Катя.
— Рівень пройдено! — почули ми знайомий механічний голос, й попереду нас замайоріла добре знайома блакитна арка переходу до наступного рівня.