Розділ 7. Катя.

Вулиці цього поселення виглядали жахливо. Занедбані хати, стара бруківка, бруд повсюди ще й характерний запах каналізації. На зустріч нам трапилося кілька мешканців в старому одязі, вони виглядали знедоленими й сумними.

— Щось наша команда познущалася з них. Могли б подарувати цим нещасним більше світла та затишку поділилася роздумами з Девідом.

— Коли сидиш по той бік екрана це сприймається геть інакше, ніж коли потрапляєш в ті реалії. Таверна Гери теж могла б бути трошки кращою.

— Згодна. І потрібно якісь охоронні сигнали, а то отак знову щось вкрадуть й він не помітить. Добре, що ти опинився поруч та вчасно зупинив цих велетнів, — Девід розповів коротко, що відбулося в таверні за ці кілька хвилин, що я спускалася. — Пишемо в наш список доброустрій містечка? — подивилася на хлопця.

— Авжеж, — Девід раптом зупинився та схопив мене за руку, адже попереду нас виявилися два безхатьки.

— Дай монету, га? На хліб не вистачає, — рикнув на нас один. Від нього несло перегаром так сильно, що повітря навколо можна було рубати сокирою.

— Монети нема, а хліб є, — Девід витягнув зі своєї сумки батон та віддав чоловікам.

— Спасибі, добра ти душа, — кивнув чолов'яга й вони з другом дали нам дорогу. Ми квапливо рушили далі.

На душі скребли кішки. Чомусь було жахливо ніяково через те, як тут все влаштовано. Перевертні, гноми, маги живуть у скруті. І я відчувала провину за те, що бувши членом команди, могла покращати їхню долю, нехай й тільки віртуально. Але я цього не зробила, не наполягла. Так, це лише сетинг, так, це лише гра з відсиланням у наше середньовічне минуле, коли багато селищ та міст Європи жили саме так. Але зараз, у двадцять першому столітті, можна зробити в онлайн іграх більш сучасні локації, додати фішок та квестів, що було б притаманним сучасному світу! І саме це, мабуть, стане, моїм наступним проєктом.

Останній будинок на цій вулиці й справді виявився майстернею.

Кравець-гном уважно нас оглянув та провів до готових виробів, з яких ми обрали по дві пари дорожніх костюмів, а також теплі светри та шкарпетки, які точно стануть нам у пригоді.

Ми вийшли з села на дорогу, що петляла між деревами, зліва від нас знову почалася гірська гряда.

— Ми так й не поснідали, а я вмираю, як хочу кави, — я зупинилася на якійсь галявині та впала просто на траву.

— «Витривалість — один. Сила — шість. Поповніть запаси енергії», — пролунало десь збоку.

— Цікаво, а що у мене? — Девід також відкрив свої характеристики, й ми чітко побачили, що шкала витривалості й в нього стала червоною, хоч він мав ще цілих сім балів. — Ну, здається, кава й мені потрібна. Сну в цьому світі явно тепер не достатньо для відновлення цієї характеристики. Цей артефакт додав мені трохи до Сили, але енергію треба шукати деінде.

— Я можу перевірити свій рюкзак. Хоча сумнівно, що там щось нове за ніч з’явилося.

— А ти зазирни, — підтримав цю ідею хлопець. — У мене ж он спальник з’явився, хоч я точно пам’ятаю, що його не було.

— Дивись, — мовчки протягнула йому свою сумку.

І наче на підтвердження моїх слів, Девід витягнув звідти невеликий переносний мангал, пачку кави, турку й навіть сир та ще один батон.

— Я можу заприсягтися, що нічого такого ввечері тут не було, — почухала потилицю я. — За нами спостерігають? Думаєш, хтось з наших помітив, що ми з тобою всередині гри?

— Не знаю, але, якщо вони якимось чином чують наші потреби та додають нам інвентар, то я готовий так мандрувати далі та вивчати цей всесвіт, — весело усміхнувся чоловік.

Девід піднявся та зібрав навколо сухих гілок, розпалив мангал, благо сірники в його наплічнику Слідопита були ще на початку гри. Воду ми знайшли в джерелі неподалік нашого привалу, й вже незабаром насолоджувалися улюбленою кавою.

З кожним ковтком я відчувала, що до мене повертається енергія та сили. Тепер я більше не почувалася втомленою совою й могла продовжити шлях.

— «Сила — 10. Витривалість — 11», — висвітилося на таблиці. Отакої! — «Плюс один за каву», — миготіло у примітках.

Я звернула увагу на те, що внизу додався пункт: «Відпочинок». Тут не було ніяких показників. Натомість значилося: «Ви можете продовжити шлях».

— Ну, дякуємо, наша люба команда, — подумки проговорила я.

Ми ще раз подивилися карту та продовжили шлях. Наступне випробування цього рівня вже було десь поруч. І за кілька хвилин ми справді опинилися на роздоріжжі.

— Це вже щось казкове. Праворуч підеш коня втратиш, — проговорив Девід.

— А ти знаєшся на наших народних казках, — усміхнулася до нього. — Пропоную йти прямо. Як правило там завжди неочікувані повороти та винагороди, ну й смерті можна уникнути. Але це не точно.

— Щось не дуже оптимістично звучить. Але прямо так прямо.

І як тільки ми ступили на стежку, що вела прямо, перед нами з’явився чудернацький заєць — брудно-рожевого кольору з білими порожніми очима, що виглядали жахливо та лякали.

— Вітаю, шукачі пригод! Дякую, що обрали цей шлях. Ходіть за мною, — звір зиркнув на нас та пострибав собі вперед.