Розділ 6. Девід.

Прокинувся я від того, що у вікно зазирало яскраве сонце.

— Катю, доброго раночку! Прокидайся, треба рушати далі, — проговорив я своїй супутниці, підіймаючись з підлоги.

Як істинний джентльмен, дав дамі можливість виспатися на умовно комфортному ліжку, а сам скористався спальним мішком, який, на мій подив, виявився у моєму наплічнику. І чому граючи за цього персонажа я ніколи не звертав увагу на цю річ?

— Доброго ранку, Девіде, — сонно пробурмотіла вона. — Мені терміново потрібна кава.

— Розумію, — усміхнувся до неї. — Але нам доведеться пошукати інший заклад, або крамницю. Ходімо. До того ж ще треба знайти той артефакт.

— Ти серйозно думаєш, що ми знайдемо його? Окрім того, як він виглядав, більше нічого не відомо. Це все одно, що шукати голку в стозі сіну! Та й викрадачі явно вже далеко звідси. Якщо хтось знав про його цінність, то… — вона не договорила й відвернулася до вікна. Там вже поспішали по своїх справах місцеві.

— Ну, ми маємо спробувати. Зрештою, дивись, — я торкнувся своїх грудей, й перед нами знову вискочила вже звична нам ігрова таблиця. Хоч щось, що нагадує нам про те, що ми всередині гри, хоча кнопка «Зберегтися» більше не працює. — Тут тепер з’явилося це завдання, й навіть опис є. Тож, ми маємо впоратися з пошуками.

— Ох, вже ці алгоритми, — зітхнула Катя. — Гаразд, відвернися, мені треба вдягнутися. І взагалі щось наша команда не дуже потурбувалася про персонажів. В такому одязі складно гуляти посеред джунглів. Ну, й могли б хоч запасний комплект покласти…

— Підтримую та розумію! Тому, якщо знайдемо якогось кравця, то зазирнемо до нього, я б теж поповнив запас одягу. Монети в мене є.

— Рада, що ти мене підтримуєш, — кивнула дівчина. — Гроші не проблема, я чимало заробила на минулих рівнях.

Я вислизнув в коридор, давши Каті змогу привести себе в порядок. Але раптом мою увагу привернув шум на першому поверсі, я кинувся сходами вниз.

— Поверни! Негайно віддай! — почув я та завмер, прислухаючись.

— А то що? Що ти мені зробиш? — пролунав тихий, але сердитий голос другого чоловіка, який схопив лавку так, ніби то була звичайна гілочка, та замахнувся на свого опонента.

Я обережно визирнув зі сходового майданчика та побачив двох огрядних велетнів. Вони стояли один навпроти одного та пихтіли, наче чайники. Вдягнені вони були у робочі комбінезони чорного кольору та високі брудні чоботи.

— Шановні! — намагався втрутитися в їхній конфлікт Гера. — Будь ласка, не робить цього тут…

— Мовчи, старий пень! — рикнув той, що мав коротке чорняве волосся та хижі зелені очі.

І хазяїн таверни враз відскочив на безпечну відстань. Звісно, ці двоє легко могли його затоптати. Отже, силою вирішили взяти. Доведеться їм розказати правила поведінки та повчити ввічливості.

— Перепрошую, — спустився у залу, виймаючи свій меч. — Що тут відбувається? — відчув, що маю вступитися за товстуна. Все ж, він прихистив нас безоплатно. І захистити його зараз — це мій обов’язок.

— А ти хто такий? — другий з велетнів, що був трохи нижче зростом, повністю лисий, подивився просто на мене, та його карі очі недобре виблиснули. Зв’язуватися з такими мордоворотами собі дорожче, але відступати мені вже було ніколи.

— Неважливо хто я. Важливо те, що ви влаштували бійку в пристойному закладі, а тут відпочивають інші поважні л… — Хотів сказати «люди», але вчасно зрозумів, що якраз людей в цьому світі немає. — Мандрівники. Будьте чемними та зберігайте тишу.

— Він вкрав у мене артефакт! — раптом проговорив перший.

— Ні, не я! Сам вчора поцупив його зі скрині, а я лише хотів повернути та заробити на цьому гроші, — волав лисий. — Все одно ця дурна прикраса тягне мене сюди, зачарована вона чи що! Кроку вільно ступити не можу.

— Я викуплю у вас цей артефакт й дам вдвічі більше грошей, тільки ви припиняєте шум та не ламаєте столи та лавки в цьому чудовому ресторані й ніколи більше сюди не повертаєтеся! — здається, крадії знайшлися самі, й навіть далеко йти не доведеться.

— Гроші маєш? — сяйнув на мене чорнявий велетень.

— Маю.

— Покажи, — додав другий, нарешті опустивши лавку на місце та всівся на неї.

Я мовчки зняв зі свого поясу мішечок з монетами. Збирав їх з першого рівня, виконуючи різні завдання. Гадки не мав скільки може коштувати подібний артефакт, але готовий був віддати все.

— Спочатку ви. Що це за коштовність така? Маю переконатися, що товар якісний, — зробив вигляд, що так просто платити не стану.

Лисий зняв з шиї підвіску, яку прикривала його темна сорочка.

— Тепер жени гроші, — він однією рукою тримав підвіску у формі краплини застиглої води, тільки вона мала насичений помаранчевий колір, а іншу лапищу простягнув мені. — П’ятдесят золотих, — сяйнув на мене він.

— Домовилися, — я висипав в його долоню монети, й за мить став власником дивної підвіски.

— Втікаємо звідси, — крикнув він своєму спільнику, й вже за мить їхні крики доносилися з вулиці.

— Пане, я безмежно вдячний вам, що врятували мене та мій скромний дім. Якби не ви, вони б на дощечки розібрали цю хатину й таверну...