Розділ 5. Катя.

— Вітаю вас, шукачі пригод! — проговорив чоловік, що стояв за сальною дерев’яною стійкою, як тільки ми увійшли всередину таверни. Він був невисокого зросту з рудим волоссям та бородою по пояс, на великому носі кумедно сиділи великі квадратні окуляри. Сірі маленькі очі хижо дивилися на всі боки, так, наче кожен з його відвідувачів або злочинець, або жертва. Поверх його сорочки та штанів був надітий засалений сірий фартух. Весь його вигляд викликав у мене огиду й навіть страх. Куди це ми потрапили? Хоч би вийти звідси цілими та неушкодженими.

Та й сама таверна виявилася досить тісною, тут стояло лише п’ять дерев’яних столів з лавками. За одним з них сиділа компанія чоловіків, що гучно ржали та пили ель. Явно вже не по першому бокалу.

Девід заслонив мене собою та першим рушив до не дуже привітного на вигляд господаря.

— Добрий вечір, ми хочемо повечеряти та відпочити з дороги.

— Сідайте. Моє ім’я — Гера. Сьогодні в меню смажена курка, рис та пиво. Більше нічого не маю, — розвів він руками.

— Годиться, — кивнув Девід.

Чоловік знову зиркнув в мій бік.

— Красуне, для вас є мій фірмовий ель. Бажаєте скуштувати?

— Ні, дякую. Я б віддала перевагу каві, або чорному чаю.

— Кави нема. Що таке чай я не знаю. Тільки пиво, — нахмурився товстун Гера.

— Тоді пиво, — погодилася я, хоч не любила цей хмільний напій. — Гей, Тиме, чуєш, — крикнув він кудись вглиб приміщення, вірогідно, на кухню. — Подай дві порції рису з куркою нашим гостям.

Ми вмостилися за столиком. В приміщенні було душно — всі вікна щільно закриті, через це тут стояв нестерпний запах алкоголю та поту, дихати було вкрай тяжко та й стіл був досить брудним.

— Ох, могли б краще прописати цю локацію, — оглядаючись проговорила я. — Та й трохи чистішою її зробити чи що.

— Ну, я думаю, хлопці прагнули передати атмосферу подібних закладів, а вони ніколи не були чистити та безпечними. Будь уважна й краще тримайся мене. Мало що.

За кілька хвилин до нашого столу підбіг зовсім юний хлопець, ззовні чимось схожий на товстуна, але худий та високий. Він привітно посміхнувся та поставив перед нами замовлені страви.

— Вибачте моєму батькові, якщо він нагримав на вас чи був нечемним. У нього важкий день, — обережно промовив Тим.

— Що сталося? — поцікавився Девід.

— Хтось з гостей поцупив важливий артефакт. Ще вранці був на місці, а зараз зник.

— І що в ньому такого цінного? — подивилася на балакучого хлопця.

Той на хвилину завмер, розмірковуючи чи говорити далі, чи вже досить того, що ми вже знаємо.

— Точно не знаю, але він зберігався у нашій таверні дуже довгий час. Кажуть, що сам Старий Чаклун колись тут його полишив, а тепер він зник.

— Ясно, гаразд, ми не ображаємося на твого тата, — зрештою проговорила я, хлопець кивнув та зник з поля зору.

— Як гадаєш, це правда? — подивився на мене Девід, скуштувавши принесену страву. — А вони непогано готують. Смачно навіть.

— Хтозна, — знизала плечима й також взялася за вечерю. — Принаймні нас не має це обходити…

— А я так не думаю. Тим та його батько Гера — це ігрові персонажі. Алгоритми. І якщо вони звернулися до нас, то значить наші аватари можуть допомогти, або це стосується безпосередньо їх…

Я зітхнула. Девід правий. Тут все прописано по сценарію. Будь-який об’єкт чи персонаж на цих локаціях існує не просто так.

— Я спробую поговорити з тим товстуном, дізнаюся про пропажу. Може, ми дійсно зможемо йому допомогти, — Девід піднявся та пішов до стійки, а я вмостилася так, щоб мені було видно та чути все, що відбувалося.

— Вибачте, я почув, що у вас вкрали одну річ… Чи можу я бути корисним?

— А ви що, юначе, поліцай? — втупився на чоловіка господар.

— Ні, шановний, але я маю навички читати сліди, переважно звіра, але інші також.

Товстун недовірливо покосився на Девіда.

— Добро. Скажу. Старий Чаклун тут був кілька місяців чи, може, років тому. Давно, одним словом. І залишив мені одну річ. Сказав, що я при жодних обставинах не маю нікому продавати чи віддавати артефакт. Прийде час й він повернеться за ним сам.

— Як він виглядав? Артефакт, звісно ж.

— Нічого такого, що могло б привернути увагу. Шматок скла, який міг змінювати колір чи температуру. Інші його властивості мені невідомі. Я зберігав його тут, — хазяїн таверни поставив перед Девідом невеличку пошарпану дерев’яну скриньку.

— Може, сам Чаклун за ним повернувся? — припустив я та уважно подивився на Геру.

— Ні, ні, хлопче. Я б знав. Старий Чаклун повідомив би про себе. Він небезпечний, але не став би ховатися від мене…

— Чи було сьогодні щось підозріле, чи хтось, кого ви раніше тут не бачили.

— Наче всі свої. Оце тільки вас двох бачу тут вперше. Втім, він зник до вашої появи. Звідки та куди прямуєте, шановні гості?

— Зрозумів. Ми отримали одне таємне завдання та якраз йдемо до Чаклуна з моєю супутницею. Ми можемо спробувати пошукати та повернути йому цю річ вам.