Глава 4. Девід.

— До цього поселення дві години шляху, — вивчивши мапу зробив висновок я. — Звісно, якби ми грали за персонажа, то це зайняло б хвилин десять-двадцять, а то й того менше. Але тепер ми тут по-справжньому, й час плине так, як плинув би в реальному світі.

— Ти впевнений? — недовірливо покосилася на мене Катя. — З чого такі висновки?

— Майже, — я спіймав комаху, що опустилася на моє обличчя. — Природа тут цілком реальна, комахи теж. Логічно, що й день тут триватиме так, як ми звикли, а не пів години.

— А дракон? — озирнулася на річку Катя, але поверхня водойми залишалася без змін — бурхлива, пінна вода з шумом неслася урочищем, втім, монстрів видно не було.

— А от до цього є питання. Схоже, дракони, а разом з ними й всі інші монстри — лише частина гри, алгоритми, код — називай як тобі більше подобається, — розмірковував я та ділився думками з дівчиною.

— Мені подобається сидіти у зручному кріслі та насолоджуватися бродінням по джунглях й при цьому не боятися зламати собі шию чи щось інше, — фиркнула Катя. — В нас хоч аптечка є? — вона скинула свій рюкзак, вивчаючи речі, що там знаходилися.

— Ти ж Мандрівниця, тобі мали б прописати відповідні характеристики та інвентар.

— Ага, як же! — бурчала Катя, але, на подив нас обох, витягла з рюкзака турнікет та пляшечку цілющого зілля.

— О! Вже непогано, — роздивився речі першої допомоги я.

— Сподіваюся. У мого аватара магія води, поблизу водойми сила зростає, але це добре лише в бою. В інших випадках таке собі вміння.

— Я можу бачити  та розрізняти сліди хижаків та іншого звіра. Тож, не бійся. Ми зможемо від них захиститися, — спробував говорити якомога впевненіше.

— Не хотілося б взагалі з ними зустрічатися, — хилитнула головою.

— Я буду поруч. Не хвилюйся. — усміхнувся до неї, повернувши карту. — Нам туди, — на північний захід. Можемо рухатися слідом за сонцем.

— Ти знаєш яка зараз година? — знову кинула на мене допитливий погляд Катя.

— Четверта, — поглянувши на наручний годинник відповів я. — Варто поквапитися, тут сутеніє рано.

— Так, дійсно, потрібно йти, адже вже за годину буде темно.

Ми вибралися на стежку та взявшись за руки попрямували до поселення.

— Скажи, а як ти обирав професію? Чому саме онлайн ігри? — поцікавилася Катя, і я був їй вдячний за те, що вона обрала нейтральну тему. Ну, майже. В лісі поки що не було загроз, а за розмовою відстань долалася швидше.

— Мабуть, все почалося з дитинства. Коли мені було років сім-вісім ми хлопчаками ганяли по вулицях та влаштовували самі собі свого роду квести, креслили мапи скарбів та таке інше. А потім ми зі шкільними друзями ще й в походи ходили, в Національні парки їздили. В ці роки це було популярно. Тож, любов до авантюр народилася раніше, ніж вдома з’явилася перша приставка, а згодом й комп.

— Це, мабуть, дуже круто! Ніколи не була в походах з наметами.

— Це справді цікавий досвід. Отже, я не настільки динозавр, як ти можеш собі уявити, але прекрасно вмію виживати в реальній дикій природі. Так ось. Хоч саме онлайн ігор тоді ще не існувало, я просто захопився випробуваннями, азартом, який виникав, коли потрібно було пройти ігрову трасу чи вирішити квест, або щось там ще. Насправді зараз навіть назви не згадаю, що то була за гра, а потім зрозумів, що за технологіями — майбутнє. Я не планував займатися саме розробкою ігор, але вивчав програмування, багато років працював інженером в компанії, що розробляла софт для офісів, й лише п’ять років тому опинився в «GameForEver». Ну і ще одна причина: у віртуальних світах можна швидко побачити результати своїх рішень. Це додає азарту й драйву.

— Ага, а потім у реальному житті шкодуєш про те, що нема кнопки «Зберегтися», — кивнула Катя.

— Ну, зізнаюся, такі думки вже не раз виникали, — розсміявся я.

— Радує, що я така не одна, — вона сильніше стиснула мою руку, адже стежка попереду раптом виявилася перегороджена поваленим деревом, сосною.

Ми зупинилися. Ліс тут був густим та можливості звернути та обійти не було — край дороги росли невідомі мені рослини, ще й колючі.

— Будемо перестрибувати, але спочатку я зрубаю кілька гілок, — з цими словами витягнув з поясної кишені короткий меч та почав рубати гілля, пригадуючи як легко це робилося, якщо тиснути на кнопки клавіатури, але на ділі довелося прикласти чимало зусиль.

Нарешті мені вдалося прибрати зайві та зробити щось на кшталт сходинки, і ми з легкістю перебралися через перепону та продовжили шлях.

— Твоя черга, — проговорив до Каті, коли ми відійшли від сухої сосни на чималу відстань.

— Що саме?

— Ну, тепер твоя черга розповідати, як ти дійшла до компанії з розробки ігор чи це був свідомий вибір?

— Можна сказати — свідомий, — кивнула вона. — Теж грала багато, годинами могла зависати в онлайн чатах, а враховуючи різницю у часі з іншими континентами, нерідко й ночі проводила у віртуальній реальності. Чесно, іноді справді здавалося, що живу я саме там…

— Ну, ваше покоління зумерів дійсно не пам’ятає доцифрову епоху.