Розділ 3. Катя.

— Гаразд, — зітхнув Девід. — Тільки спочатку перевіримо наші характеристики.

— Хіба ти їх ще не вивчив? — усміхнулася я, а потім торкнулася грудей, й перед нею вискочила ігрова таблиця. — Чорт, а це прикольно.

— Тож, Мандрівниця, — почав читати Девід, погано намагаючись сховати палкий зацікавлений погляд в мій бік, від якого моїм тілом пронісся табун мурашок. — Контроль стихій, магія води, бій на середній дистанції. Життя — 2/3. Сила — 8. Спритність — 14. Витривалість — 10. Інтелект — 18. Удача — 12.

— Тепер ти відкривай, — скомандувала, і чоловік повторив мій жест, також відкривши ігрові дані.

— Я — універсальний Слідопит та майстер ближнього бою, — посміхнувшись прочитав дані ігрової таблиці. — Життя — 1/3. Сила — 14. Спритність — 12. Витривалість — 16. Інтелект — 10. Удача — 8.

— Здається, разом, у нас може вийти непоганий тандем, — підсумувала я. — Твоя удача та моя разом дорівнюють двадцять — максимальні значення. Ми дійсно можемо перезапустити цю реальність! — намагалася знаходити позитив, ховаючи страх та тривогу. Усвідомлення того, що з нами все це відбувається насправді, ще не повністю вклалося в голові. Була маленька надія, що я просто заснула за компом. Але цей сон мені, як не дивно, подобався.

— Може й так. І взагалі я вже не раз тебе рятував на минулих рівнях, — знову вивчає мене цей нахаба, — то ти можеш, так би мовити, віддати борг.

— Ага. Дякую, що нагадав про це. Але не хвилюйся, я готова витягувати тебе з цих джунглів, — спробувала відступити на крок назад, але мало не перечепилася за якусь гілку. Девід вхопив мене за руку та подивився просто в очі шумно дихаючи:

— Кать…

— Що?

— Які в нас шанси повернутися додому, як гадаєш?

— Не знаю. Але маю підозру, що ми маємо пройти цю гру до кінця. Така собі віртуальна реальність чи що.

— Код виживання в цій реальності не підкажеш?

— Як би ж я його знала! Він відомий лише Чаклуну, — знизала плечима. — Йдемо? Де там твій монстр-дракон? — стояти тут та чекати поки на нас нападе якийсь дракон, не хотілося. А тут вони були доволі агресивні. Розробники бачили їх монстрами та прописали для цих створінь відповідні дії.

— Спить собі он там. Я маю дати відповідь на його загадку, — проговорив пошепки Девід та вказав на могутнього синього звіра.

— Вітаю вас, шукачі пригод, — як тільки ми наблизилися до дракона, той піднявся на лапи та втупився на нас жовтими очима. — Куди це ви прямуєте через мої володіння?

— Ми прямуємо до Старого Чаклуна, — проговорила я, дотримуючись легенди власного аватара в цій грі. Я була впевнена, що той дракон — лише алгоритм, а їх я встигла непогано вивчити, а деякі навіть зламати. — Але нам потрібно перебратися на той берег. Чи не могли б ви нам допомогти? — включила на повну всю свою дипломатію та харизму.

— Через цю річку нема мостів, ваші монети мені не потрібно, але я можу допомогти вам перебратися на той беріг, якщо відгадаєте мою загадку сьогодні. То що, згодні, мандрівники?

— Загадуй! — впевненого промовила я. Іншого вибору все одно не було.

— А ти мені до вподоби, юна леді. Супутник твій не знає відповіді. Та чи знаєш її ти? — рикнув звір й продовжив:

— «Я є там, де шлях починається, і там, де він обривається.

 Мене не видно, але без мене не ступиш і кроку.

Що я таке?»

Я замислилася. Там, де шлях починається…

— Рішення? Щоб почати щось нам потрібно в першу чергу бажання, ну, або рішення, щось таке! — викрикнула я.

— А ти мудра дівчина, — вискалився звір. — Вірно. Це намір, ну, або, як ти сказала бажання. Не кожен має бажання щось робити чи змінювати. Добре. Відповідь прийнята. Юначе, тепер загадка для вас.

— Гей! Ми ж тобі відповіли. Умови угоди виконано, — не погодився Девід.

— Відповіла лише ця красуня. Якщо хочеш також перебратися через річку, скажи мені відповідь на наступну загадку, — дракон втупився на нього та заговорив:

«Мене не можна зупинити, але можна втратити…»

— Не можна зупинити тільки час, — повільно проговорив Девід. — Але його можна втратити. Це час!

— А казав не можеш мої загадки розв’язувати. Вірно! Це час, — очі дракона сяйнули вогнем, а потім він захопив хвостом сухе дерево, що росло на самому березі річки та з легкістю повалив його. Дерево дивом лягло точно через водойму.  

— Вперед, шукачі пригод. Шлях вільний! — прошипів дракон й зник, занурившись у воду.

— Катю, невже у нас вийшло? — перепитав Девід та ще раз подивився на річку, й навіть торкнувся «моста».

— Здається, що так. Ходімо. Це дерево наче виглядає надійним.

— Так, пішли, — простягнув мені руку Девід й першим ступив на край «мостика». Тонкий стовбур хитнувся, але чоловіку вдалося втримати рівновагу й він допоміг піднятися й мені.  — Обережно, не поспішай, — він рухався боком, обережно переступаючи приставним кроком та не випускаючи моєї руки.