Розділ 2. Девід.

Новенька комп’ютерна гра під тестовою назвою «Код виживання» викликала в нашій команді жваві дискусії. Тестувальники проходили рівень за рівнем, фіксуючи баги, а я настільки захопився цим квестом, що взяв собі за мету пройти всі рівні першим та отримати той самий таємничий літопис, зібравши всі його фрагменти, що були розкидані по різних скринях у самих несподіваних куточках цього віртуального світу. Остання його частина якраз зберігалася у чаклуна, а склавши разом цей пазл ми мали прочитати його істинне послання та дізнатися поради мудреця.

Разом зі мною, буквально на крок позаду, опинилася Катя. Це я бачив у рейтинговій таблиці гравців, та й взагалі часто зустрічав її аватара на локаціях й навіть пару раз допоміг розправитися з монстром.

Чергова безсонна ніч. І от я опинився на тринадцятому рівні. Середина гри. І саме тут почалися несподівані пастки, які не давали мені пройти його. Зрештою, в мене залишилося лише одне віртуальне життя з трьох, що давалися на старті. Якщо я втрачу його, то мушу повернутися на старт та почати гру з нуля. А мені цього вкрай не хотілося. Розробники казали, що можна скористатися якимось артефактом, що дозволить отримати додаткове життя, але мені такого ще не траплялося. Рідкісна річ, яку теж не так просто знайти чи придбати.

Тож, я зателефонував Каті, оскільки в ігровому чаті вона довго не відповідала, та запропонував пройти той рівень разом. Дівчина майже одразу погодилася, але тільки-но я натиснув на кнопку «Продовжити гру», як раптом у всіх апартаментах зникло світло, й разом з ним погаснув екран мого компа.

— Чорт! — вигукнув я та піднявшись зі свого крісла рушив у коридор, перевіряти пробки.

Дійсно щось сталося з напругою: їх просто вибило. Я повернув рубильник у потрібне положення та знову увімкнув комп’ютер. Маю надію, гра встигла зберегтися. Поки система вмикалася, я взяв приклад зі своєї колеги та пішов варити каву. На проходження цього рівня може піти не одна година, тож, дійсно варто підзарядитися енергією.

І от нарешті я знову перед монітором, гра запустилася з того самого моменту, де я встиг зберегтися, тобто, на тринадцятому рівні.

Я стояв біля водоспаду, оточеного зеленими скелями: тут потрібно було перебратися через гірську річку, в який водилися чудовиська — водяні дракони, що охороняли свої володіння від чужинців, а за проходження через ріку просили про послугу й категорично не брали монети.

Та навіть це не головне. Один з драконів любив загадки. І ось ці його загадки я вже двічі не зміг розгадати. І поплатився за це життям — він нахабно мене втопив. Хвала богу, тільки у грі. Маю надію, що Катя зможе мені підказати, й ми разом нарешті перейдемо на інший бік та зможе продовжити дослідження цієї віртуальної реальності.

— Стій! — пролунав в навушниках сердитий голос, а з-під води показалася шипаста синя голова, а згодом й сам водяний ящір виповз на берег — величезний звір дивився на мене жовтими очима. — Куди зібрався?

— Йду до старого чаклуна, — машинально промовив мій аватар слова, що були прописані системою

— Це далеко на півночі, — пробурчав дракон.

— Знаю. Але лише він має те, що я шукаю.

— Чому обрав шлях через цей ліс та мої гори? — не відставав дракон.

— Вибачте, не знав, що вони належать вам, — схилив голову перед ним.

— Багато стало вас, шукачів, останнім часом. Добро. Ти пройдеш далі, але лише за умови, що даси відповідь на моє питання. У тебе буде лише дві спроби.

— Я готовий, — проговорив йому та зосередився.

Дракон блимнув на мене своїми золотими очима й прошепотів:

— «Я є там, де шлях починається, і там, де він обривається.

 Мене не видно, але без мене не ступиш і кроку.

Що я таке?»

— Час пішов, юначе, — дракон влігся на круглих каменях, та примружився.

Я сів поряд й почав міркувати. Що ж це може бути?

Точніше, сів мій аватар, а я шкодував про те, що не можу відкрити пошукову систему та спробувати нагуглити відповідь чи хоча б спитати в чаті GPT, адже гадки не мав, що це може бути. Таке питання мені раніше вже траплялося. Але я не зміг знайти відповіді. Здавалося, це має бути просто, і рішення десь на поверхні, але ці розробники накрутили таке, що не кожен ось так просто здогадається. І підказок цей монстр не дає.

Екран комп’ютера знову блимнув, потім загудів процесор, а ще за мить щось клацнуло в моїх окулярах, здалося, що перед очима все поплило. Здається, мій намір просидіти за компом ще кілька годин не дуже вдала ідея. Варто було поспати та відпочити, он навіть техніка видає збій…

— Девіде! — почув повний відчаю голос за своєю спиною та повільно обернувся. — Девіде, скажи мені, що це ти! — на мене дивилася юна засмагла дівчина з чорним волоссям, перев’язаним стрічкою, в шкіряній короткій спідниці, такому самому топіку й взута у високі чоботи.

Це ж Катін аватар! Але голос явно лунає не з колонок. Що, чорт забирай, відбувається? Катю в реальному житті я ніколи не бачив, лише на ZOOM-зустрічах по відео зв’язку неодноразово спілкувалися, але тепер був впевнений, що вона й поза грою дуже приваблива. Закляк на місці, намагаючись усвідомити те, що відбувалося.