Розділ 1. Катя.

«Світ — не випадковий. Він запущений.

Кожна істота має Межу.

Кожна Межа — Лічильник.

Кожен Лічильник — Замок.»

Уривок з літопису Старого Чаклуна

— Рівень пройдено! — пролунав в навушниках механічний жіночий голос, хоч й доволі приємний.

— Фух, — шумно видохнула я та зняла окуляри віртуальної реальності, відклавши їх у бік. Час перепочити та заварити нову порцію кави, а потім можна продовжити дослідження нового ігрового світу.

Ця гра з'явилася лише кілька тижнів тому, і я — одна з бета-гравців, що першими проходять всі квести, виявляють баги, помилки, недоліки та пересилають все це на доопрацювання розробникам проєкту.

Несподівано моє хобі з підліткових років стало основною роботою. Два роки тому я долучилася до команди розробників та тестувальників онлайн ігор. Моє життя частіше за все проходить саме у віртуальному світі. Втім, я навіть почала кайфувати від цього.

Власна квартира-студія, вікна якої виходять на Дніпро, та кіт Каштан, що отримав свою кличку через відповідний колір своєї пухнастої шубки, чи не єдине, що пов'язувало мене з реальним життям. І саме кіт був моєю розрадою та чи не єдиною душею, що підтримала мою хобі-роботу. Батьки невпинно повторювали, що мені потрібно знайти нормальну роботу, в офісі, як у всіх.

А я терпіти не можу сидіти в офісі з дев'ятої до шостої! Страшенно нудно та це точно не те, де я себе бачу! Ні, звісно, я підтримувала спілкування з батьками, приїздила до них на свята, але все одно було сумно, що вони не прийняли мій вибір.

— Няв! — опинився під ногами пухнастий.

— Ех, Каштане, — опустилася перед ним на підлогу та занурила руку в теплу шорстку, кіт озвався радісним мурчанням. — Сьогодні я пройшла дванадцятий рівень. Наступний буде важким. Потрібно здолати джунглі та відшукати кілька важливих артефактів... А потім є й інші. Зрештою маю дійти до старого чаклуна, що залишив своє хитромудре послання. Чи то він дійсно потребує допомоги, чи то чекає на добровільну жертву, ще варто розібратися. І що він мав на увазі, коли написав, що Світ — запущений?

— Няв! — знову відповів кіт. Звісно, він не розумів про що мова.

— Угу, — кивнула у відповідь. — Розробники так хитро придумали з цим літописом. «Лише той, хто зможе зібрати всі фрагменти, дізнається його послання, що здатне змінити долю». Тож, треба гарненько відпочити, і за пару годин в нові пригоди.

Налила води та насипала трохи корму коту, заварила собі кави та вийшла на балкон. Тільки-но зайнявся світанок. 

— Новий день, привіт, — усміхнулася, потягнувшись.

Ранкові промені осяяли золотим сяйвом верхівки дерев. Неймовірно гарно! Справжня природна магія.

Хотіла вже повернутися назад за комп'ютер, як в кишені завібрував мій мобільний.

— Кать, де ти? — рикнув у слухавку Девід. — Тут капець повний, я сам не впораюся! Через цю річку у джунглях нереально пройти, і у мене залишилася лише одна спроба…

— Каву собі варю. Це ти на тринадцятому застрягнув?

— Ага. Щось вони намутили. Його неможливо пройти. Хитрі дракони. Тут пастка на пастці. То що, вийдеш? Може, разом ми впораємося?

— Взагалі то я планували трохи поспати, адже всю ніч просиділа перед ноутом, — зітхнула я, милуючись ранковим містом.

— Лише цей рівень, і я теж піду спати. Але мені вже принципово завершити його.

— Божевільний, — усміхнулася я. — Це ж лише гра… Нікуди вона не дінеться за пару годин.

— Хто б казав, Кать. Чорт, знову цей монстр, — в слухавці почулися прокляття та звуки боротьби, що лунали з його колонок.

— Девіде, я зараз приєднаюся, почекай десь в безпечному місці.

— Я буду біля водоспаду. Ти мене одразу побачиш, як дійдеш до цієї локації. Вона третя після старту рівня. Перші дві пройдеш швидко, а тут починається найскладніше.

— Та добре, добре. Допоможу. Тільки не нервуй. Включай голосовий чат у грі.

Я відключилась та шумно видохнула. Девід — досвідчений геймер, також розробник та інженер комп'ютерних систем.

Він — міленіал, дядько років сорока, родом з Америки, але зараз живе на Тенерифе. Ми з ним подружилися майже одразу, як опинилися в цій компанії, хоч він часто любив повторювати, що я — зумер, який народився з телефоном в руці, однак з цим я б посперечалася. Перший телефон у мене з’явився лише в середніх класах школи, хоча легендарна «Nokia 3310» дійсно побачила світ у двохтисячному, в рік мого народження.

Я заварила собі велику чашку турецької кави з молоком та знову вмостилася перед ноутбуком, вдягнула свої новенькі супер сучасні окуляри віртуальної реальності та навушники й клацнула на кнопку: «Next Level».

Комп'ютер завібрував, загудів процесор, намагаючись впоратися з поставленою задачею, а потім замиготів екран різноколірними плямами. Аж в голові закружляло від цієї веселки. Я затиснула одночасно Ctrl+Alt +Delete, і з жахом втупилася у синій екран смерті Windows...