Розділ 37: Точка конвергенції

За ці дні Горобець збився з ніг у пошуках Аврори. Жодна зі спроб відшукати, де Денис із Михою переховуються, не дала результату. Оглядаючи черговий глухий кут, на який він поклав останні надії, Горобець нарешті почув довгоочікуваний дзвінок.

— Все ще сподіваєшся знайти нас? — насмішливо пролунав голос Михи, щойно Горобець тремтливими пальцями встиг натиснути кнопку прийому. — Не напружуйся — не вийде. Будь на зв'язку. Скоро скажу, куди прийти, якщо хочеш побачити свою Аврору живою.

— Дай переконатися, що вона жива, — ледве не благаючи вимовив Горобець, притискаючи трубку до вуха.

— Прийдеш — переконаєшся, — кинув Миха й обірвав зв'язок.

До Горобця підійшов один з охоронців.

— Ми не встигли відстежити дзвінок. Вибачте.

Горобець окинув його важким поглядом і мовчки вийшов із закинутої будівлі — обшукувати її далі вже не було сенсу.

Дача Дениса нагадувала декорації до фільму жахів: напівтемна зала, обплутана дротами, і пронизливий гул приладу Михи, що розрізав тишу на високій частоті. Коли Ася влетіла в приміщення, серце в неї мало не зупинилося. Аврора була прив'язана до стільця, голова безсило звисала на груди. Поруч, біля масивного металевого блока, нерухомо лежав Горобець — прилад Михи вже зробив свою справу: зламав ментальний бар'єр і випустив Антивіруса на волю.

— А ось і наша головна гостя, — прошипів Миха, повертаючи рубильник.

Ася відчула це миттєво. Холодний, слизький потік чужої свідомості вдарив у мозок. Антивірус не зволікав — він кинувся на неї, мов хижак.

«Нарешті, "кохана моя"... Зараз я випалю тебе зсередини», — залунав у її голові голос Ігоря.

Ася впала на коліна, хапаючись за голову. Світ перед очима роздвоївся. Внутрішнім зором вона бачила, як чорний туман Антивіруса пожирає її сутність; зовнішнім — як Денис із перекривленим ненавистю обличчям рухається до неї, щоб відтягнути від Горобця.

— Повзи, повзи до нього, крихітко, — реготав Денис, хапаючи її за плече. — Все одно нічого не зможеш вдіяти!

Стиснувши зуби так, що щелепи зводило судомою, Ася сантиметр за сантиметром просувалася до нерухомої руки брата. Кожен рух коштував неймовірних зусиль — усередині тривала справжня війна.

Раптом двері злетіли з петель.

— Асю! — крик Борі-Робота розірвав гул приладів. Слідом у кімнату увірвався Олег Іванович, згодом — Олена, що судомно стискала биту в руках.

— Доню, мама тут. Не бійся. — Вона запнулася, зустрівшись поглядом з Олегом.

Час наче зупинився. Олег Іванович завмер, побачивши Олену — жінку, яку кохав усе життя, попри те, що вважав зрадженим нею. Олена зблідла, впізнавши в ньому того, чиє ім'я вона шепотіла в найтемніші ночі.

Але часу розбиратися не було. Денис кинувся на Борю, Миха спробував перегородити шлях Олегу Івановичу. Почався хаос. Олег Іванович збив Миху з ніг, а Боря-Робот своєю механічною силою відкинув Дениса вбік.

Ася відчувала, як свідомість гасне. Антивірус майже переміг. Вона зробила останній ривок — пальці торкнулися холодних пальців Горобця.

Бум.

Сліпучий спалах білої енергії вирвався з точки їхнього дотику. Це була не просто електрика — ментальний вибух неймовірної сили. Повітряна хвиля розлетілася на всі боки.

Олену, Борю та Олега Івановича підкинуло в повітря, але якась невидима сила підхопила їх і м'яко опустила на купу порожніх картонних коробок у кутку. Дениса ж з розмаху вгатило в бетонну стіну — побілка посипалась, і на ній залишився чіткий кривавий слід.

Миха опинився в самому епіцентрі. Хвиля не відкинула його — вона пройшла крізь нього. Антивірус, вибитий з Асі силою поєднаних близнюків, не розчинився — він шукав нове вмістилище, і Миха був єдиним доступним варіантом.

Ася і Горобець, що тепер дихали в унісон, синхронно піднялися й підійшли до Михи з обох боків, приклавши долоні до його скронь.

— Ти так хотів бути зі своїм сином, Михайле? — голос Асі звучав наче хор тисяч голосів. — Отримуй.

Вони запечатали Антивіруса всередині Михи, створивши замкнене коло, з якого не було виходу.

Миха змінився майже миттєво. Впевнений погляд згас, зіниці розширилися, обличчя скривила жахлива гримаса. Він почав шкрябати нігтями скроні, наче намагаючись витягнути щось із-під черепа.

— Ігоре? Ти тут? Ні... відпусти! Занадто голосно! — закричав він і, не розбираючи дороги, кинувся геть із будинку в лісову темряву.

Горобець, важко спираючись на плече Асі, відшукав телефон, що залетів під ящики під час бійки. Пальці ледь слухалися, але він набрав номер.

— Швидка? Тут поранена людина... Дача за містом. Адреса:...

Аврора опритомніла саме тоді, коли розмова скінчилось. Вона підняла голову, розгублено кліпаючи, і пошукала поглядом знайоме обличчя.

— Сергію...

Горобець почув її одразу. Попри те, що ноги ледь тримали, він кинувся до неї, розв'язав мотузки і, обнявши, тихо притиснув до себе. Кілька секунд вони просто стояли так — мовчки. Потім, не відпускаючи Аврору, він повів її до Асі.

Боря-Робот підійшов до них, механічні очі світилися тривогою. Ася торкнулася його металевих грудей.

— Боря... ми впораємось. Ми з Сергієм знаємо, як. Твоє тіло в комі, але я зможу повернути тебе — таким, яким ти був, попри всі травми, що їх завдав Денис.

Олена та Олег Іванович повільно підходили до них, удаючи, що незнайомі. Олена дивилася на Горобця, і в її очах світилося материнське тепло. Тепер, коли вона усвідомила, що цей чоловік — її син, якого в неї таємно вкрали, сльози самі покотилися по щоках.

— Мій хлопчик, синку... — прошепотіла вона, торкаючись його обличчя.

— Мамо, — усміхнувся Горобець. Вперше в житті він називав мамою ту, що його народила, але якої примха долі позбавила змоги виростити.

— Мама? Син? Що це означає?! — вибухнув Олег. — Ти назвала Асю донькою?! — він пригадав слова Олени при зустрічі. — Ще скажи, що вони твої діти! — стиснув щелепи.