Розділ 36. Ворог мого ворога мій друг

Миха відчув, як снодійне почало діяти, принісши довгоочікуване забуття. Кімната поволі розпливалася перед очима, кути стін губилися в сутінках, а біль від втрати сина нарешті відступав.

Він лежав на вузькому ліжку у своєму сховищі, стиснувши в руці останню фотографію Ігоря — ту, що була зроблена ще до нападу Дениса, коли син ще посміхався, хай зневажливою, але рідною посмішкою. Тепер цього вже не було. Нічого не було. Поряд з чоловіком, що втратив останню рідну людину, залишилися тільки самотність і відчай.

Миха заснув швидко, але це не дало спокою.

Чоловік опинився посеред знайомого простору — у своїй до скреготу зубів приївшійся лабораторії. Там, де народилося стільки його відкриттів, але також сталося стільки моментів, коли він хотів вити від болю.

Але зараз щось невловимо відчувалося інакше.

Світло наче незграбно танцювало по стінах, відкриваючи обриси моторошних тіней, які рухалися у просторі, ніби вони матеріальні, а повітря відчувалося липким і збитим, ніби войлок, що забивав легені. Він розумів, що це сон, але цей сон розмивав межу між уявним і реальним.

— Татку, — прозвучав незнайомий голос за спиною. Миху пройняв озноб. Він повільно повернувся на звук. Голос був незнайомим, як і людина позаду, але щось всередині Михи загорілося надією.

Це був його Ігор. Не той, якого він пам'ятав. Але це був він. Серце не брехало. Нехай це не було фізичне втілення сина, а тільки його трансформована свідомість — свідомість, яка називала себе Антивірусом, та свідомість, яка втратила залишки людяності після оцифрування.

— Ігоре... — прошепотів Миха, і серце його забилося частіше. — Синку, я думав, що втратив тебе назавжди.

Постать сина була напівпрозорою, мерехтливою, наче голограма з поганим сигналом. Але очі... очі були живими. Злими, зневажливими, неоново червоними, але рідними.

— Не «синку», — різко перебив Ігор. — Я не твій синок. Я те, чим ти мене зробив. Антивірус.

Миха подався вперед, сціпивши руки:

— Але ж ти мій син! Ти все, що у мене залишилося від кохання мого життя. Від моєї...

— Від тієї божевільної? — Ігор усміхнувся, але в цій усмішці не було тепла. — Вона принаймні мала совість померти. А ти... ти залишився і зробив з мене монстра.

Кожне слово вражало Миху, наче удар батогом. Але він не відступав. Не міг відступити. Це був його син, його єдиний син, його сенс життя, і якщо в ньому ще залишилося хоча б крихта людяності...

— Я намагався тебе врятувати, — сказав Миха, і голос його тремтів. — Шизофренія руйнувала твій мозок. А коли Денис проломив тобі череп... Я мав діяти швидко, інакше...

— Інакше що? — Ігор підійшов ближче, і Миха відчув холод, що йшов від нього. — Інакше я був би просто холодним трупом у морзі, а не цим... знущанням над існуванням?! Це не життя, батечку! Тепер — так точно!

— Я можу все виправити! — Миха схопив сина за плечі, але його руки пройшли наскрізь. — Я придумаю, як повернути тебе в тіло. Твоє тіло ще можна якось спробувати відновити, я його заморозив. Воно чекає на тебе!

Ігор розсміявся, і цей сміх був схожий на скрип іржавого заліза:

— Моє тіло? Те тіло, яке померло? І з цим, як не дивно, допоміг мій рідний татусь!

— Про що ти? — жахнувся Миха, відступаючи. — Я ж кажу, що зберіг і заморозив тіло.

— Зберіг, вбивши перед цим? — різко посміхнувся Ігор. — Мене перед смертю затягнуло в ту пародію на нормальне тіло. І знаєш кого я там зустрів? Не Асю, яку я там залишив. Твій дублікат свідомості вбивав мене, керований навіюваннями шизофренії. Ти, як покірна лялька, виконав все, що тобі наказали. ТИ вбив мене... татусю.

Миха відчув, як щось холодне пробігло по спині. Дубль свідомості... Так, він створив копію себе і помістив її в робота. Але як копія свідомості опинилась в Ігорі?
Миха кинувся в ноги сину. - Пробач мене, мій рідний. Я завжди дбав тільки про тебе. Вбий мене, знищи, я не заслуговую зватися твоїм батьком.
— Це вже сталося. Зараз треба подумати про інше, — відповів поспішно Ігор, ховаючи посмішку яка прагнула прорватись на його обличчя. — Важливо те, що я в якомусь сенсі ще живий. І ти можеш мені допомогти.
— Можу? — Миха підняв на сина очі повні надії. 
— Звісно. А знаєш, як саме ти можеш допомогти? Знищи тих, хто поневолив мою свідомість.

— Поневолив? Хто?!

— Ася і Горобець постаралися.

Миха завмер. Ім'я Асі викликало в нього суперечливі почуття — гнів, біль, провину. Вона була причиною смерті Ігоря. Вона забрала в нього єдиного сина. Але і її існування було справою рук Михи. То чи може він з упевненістю звинувачувати лише її?

— Що вони зробили?

— Ув'язнили мене, — Ігор говорив спокійно, але в його голосі чулася прихована лють. — Поставили навколо моєї свідомості бар'єр. Тепер я не можу займати тіла, не можу існувати в матеріальному світі. Я приречений на вічність блукання у просторі як безтілесна сутність.

Миха відчув, як його серце стискає холодом. Його сина прирекли на таке існування.

— Але ж ти зараз тут, — сказав він слабко. — Ти можеш говорити зі мною...

— Тільки уві сні, — Ігор махнув рукою. — Коли свідомість послаблює контроль. Коли ти спиш або втрачаєш глузд. А судячи з того, що я бачу, то і другий варіант в дії. Що ж ти, батечку, з матусі моєї вирішив приклад брати?

Миха торкнувся свого обличчя. Воно здавалося чужим, спотвореним. Божевілля... так, воно підкрадалося до нього. Після смерті дружини, після хвороби сина, після всіх цих експериментів. А тепер, коли копія свідомості, як каже син, загинула, процес прискориться.

— Не вигадуй, я не божевільний, — сказав він і спробував посміхнутися, швидше для власного заспокоєння, але вийшло схоже на гримасу болю.

— Ні? — Ігор усміхнувся. — Тоді чому ти розмовляєш з мертвим сином у власному сні?

Миха хотів заперечити, але слова застрягли в горлі. Навколо них лабораторія поволі розчинялася, перетворюючись на щось невизначене, кошмарне.

— Слухай мене уважно, татусю, — Ігор підійшов ближче, і його голос став майже пестливим попри наростаючу гучність.