Розділ 33. Спогади Михи.

Свідомість Асі в тілі роботизованого Михи сиділа під східцями й намагалася впорядкувати спогади, які вихопила з клонованої свідомості свого викрадача.
Не вірилось, що втекти від нього вдалося так легко. Вона все ще була в будівлі, але вибратись звідси було простіше, ніж із замкненої кімнати в божевільному тілі Ігоря.
Калейдоскоп спогадів чоловіка відволікав від планів порятунку, і вирішивши, що трохи часу в неї ще є, Ася занурилась у найяскравіші з них.

...Сонце пробивалося крізь листя дерев, змушуючи їх світитися зсередини. День був погожий, але прохолодний — типовий для середини осені. Проте Миха не помічав холоду. Його гріла любов і передчуття зустрічі. Він летів на крилах кохання до тієї, з ким мріяв пов’язати своє життя.

— Ти запізнився! Чому я повинна чекати?! — обличчя дівчини перекосилося, щойно вона його побачила. — Що це за віник ти припер? На нормальні квіти грошей нема? — продовжила вона обурено.

Миха зніяковів. Але чомусь його ще більше потягнуло до неї. Не дочекавшись відповіді, вона помовчала, потім раптом нахмурилась, відвернулась, ніби прислухаючись до чогось невидимого — і за мить її обличчя змінилося.

— Щось сьогодні нервовий день. Дякую за квіти. Куди підемо? — сказала вона вже лагідно, ніби й не було щойно жодного невдоволення.

Миха просіяв. Взяв її за руку й почав ділитися планами. Його трохи насторожило раптове перемикання настрою, але він вирішив списати це на жіночу емоційність.

Наступний спогад переніс Асю до квартири.  Миха стояв на кухні і тримав в обіймах свою кохану, вже дружину. Вона смажила їм яєшню, а він спостерігав і підбадьорював. Готувати його кохана не вміла... Зовсім і повністю. Навіть проста яєшня в неї виходила неїстівною.
Раптом вона завмерла, втупившись у куток кухні. Рука з лопаткою застигла в повітрі.

— Ти щось побачила? — обережно спитав Миха.
— Ні, нічого, — швидко відповіла вона. — Просто здалося, що тарган повзе.

Вона продовжила готування, але час від часу кидала насторожені погляди в той куток, наче перевіряючи, чи не з'явиться тарган знову.
Миха не звернув на це уваги, натомість відволікав дружину, щоб крадькома додати інгредієнтів і зробити неїстівне, хоч трохи смачнішим за підошву. Проте насправді йому було байдуже, яка вийде їжа — він насолоджувався кожною миттю поряд зі своєю коханою, навіть коли її поведінка здавалася дивною.

Спогади пришвидшувалися. Але крізь них, мов нитка через намистини, проступало дедалі виразніше відчуття: з нею щось не так.

В одному зі спогадів вона стояла біля вікна, шепочучи щось собі під ніс. На його запитання, що вона там видивляється, відповіла байдуже:
— Просто перевіряю, чи вони досі там.
— Хто? — спитав Миха.
— Та ті, що завжди. Не зважай.

Іншого разу він застав її серед ночі, коли вона переставляла меблі.
— Тут погана енергетика. Я не можу спати, — пояснила вона.
Він допоміг їй, вирішивши, що це просто дивна забаганка.

Часом вона різко змінювала маршрут, відмовлялася заходити в магазини:
— Там шукають когось схожого на нас, — шепотіла.

Перевіряла шафи, зазирала під ліжко, носила дивні амулети. Розвішувала рослини, казала, що вони «захищають від негативу».
Вела таємничий щоденник:
— Так легше простежити закономірності. Колись зрозумієш.

Закривала вікна в сонячні дні — «промені несуть інформацію».
Вмикала гучну музику — «заглушити шум у стінах».
Підозрювала нових сусідів — «вони надто дивно усміхаються».
Обгортала телефон у фольгу.
Одного разу Миха прокинувся і побачив, як вона сидить у темряві, спостерігаючи за ним.
— Я охороняю твій сон, — прошепотіла з дивною посмішкою.

Вона малювала символи на стінах туалету — «захист від прослуховування».
Миха приймав це за ексцентричність. Але поступово з'являлось розуміння — це щось більше за просто примхи.

Остаточно все стало на свої місця в останньому, найболючішому спогаді.

Її вагітність стала тим крайовим каменем, який розкрив про неї правду, яку від Михи всі приховували, хоча багато хто знав про стан дівчини.

Він сидів біля неї, розминаючи своїй коханій ноги, які за період вагітності весь час отікали і приносили їй багато дискомфорту. Останні дні шостого місяця видались досить важкими не лише в плані стану, але й погоди. Спека стояла неймовірна, а кондиціонер наказав довго жити і випустив останній сумний подих прохолоди, заскрипів і стих. Це сталось ще три дні тому, але ні вільного майстра, ні нового кондиціонеру знайти не вдавалось. Ніби весь світ вступив у змову кондиціонерів.

Настрій коханої з кожним днем ставав все гірше, і вона весь час з ненавистю дивилась на Миху, варто було йому показатись в полі зору. Він навіть здивувався, коли дружина попросила зробити їй масаж. Бо останні рази спілкування він навіть не наближався до неї, кидаючи здалеку в неї шоколадки і квіти, а у відповідь отримуючи рик, що поки кондиціонер не зробить, щоб не підходив.

...Але цього разу вона мовчала. Її очі не були злими, вони були порожніми. Миху це напружувало, хоча він намагався не звертати уваги. Обережно торкаючись її литки, він ловив себе на думці, що під пальцями відчуває не просто набряк, а щось інше — холодну напругу, якесь внутрішнє закам'яніння. Кохана дивилась у стелю і навіть не моргала.

— Все добре? — тихо запитав він.

— Ти теж їх чуєш? — прошепотіла вона так, що ледве не злилась зі звуком вентилятора.

— Кого? — Миха застиг, не припиняючи масажу, але його голос здався йому чужим, затягнутим ватою.

— Вони кричать… Вони сміються з мене, — вона підвелась різко, відштовхнувши його руки. — І ти з ними. Завжди з ними. Думаєш, я не бачу, як ви всі змовились? Ти з самої першої зустрічі їм допомагаєш. Ти хочеш мене… нас з дитиною занапастити!

Миха мовчав. Він вже чув подібне кілька разів останніми тижнями, але тільки тепер збагнув, що це не гормони і не втома. Це — щось інше. Щось набагато глибше і темніше. Його кохана стояла серед кімнати, закутана в простирадло, наче в саван, і шепотіла щось собі під ніс. Миха підійшов, простягнув до неї руки.