Розділ 14. Новий етап?

Пів року по тому…

- Знаєш, як кажуть – людина до всього звикає. Навіть у несприятливих умовах: без тіла, з психічно нездоровим викрадачем, без відповідей на питання та можливості повернутися до минулого способу життя, за ці шість місяців я звикла та освоїлася. А такі маленькі сюрпризи, як твоя поява, навіть роблять існування різноманітнішим.

Дівчина провела рукою по волоссю і, накрутивши пасмо на палець, полоскотала кінчиком, ніс слухача. Усміхнувшись невдоволеній реакції, продовжила.

- Ти ж пам'ятаєш мого хлопця Ігоря? Потрапивши сюди, я думала, що він загинув, але потім я виявила, що це не так. Жаль тільки, що радість була не довгою. Після того, як я знайшла його, мій кат вимкнув мене, а коли я потім прийшла до тями в кімнаті з комп'ютером, викрадач сказав, що у мене була помилка в програмі через те, що я знищила функцію, що утримувала мою свідомість у цифровому просторі, не даючи їй зникнути. 

Цей злий чоловік намагався виправити те, що я наробила, але повністю повернути все до норми у нього не вийшло. 

Це якщо вірити його словам. Особисто я, не бачу жодних проблем і начебто все гаразд. Я не вірю, що та мить у своєму тілі та те, що знайшла мого Ігоря, було просто глюком, через зруйновану шкалу темпераменту. І нехай я більше не бачила мого коханого і у своє тіло не поверталася, але я вірю, що все, що сталося - правда. Та й що мені ще залишається? Так?

- Няв. - відповіла Асі кішка Дзиґа, дивлячись на неї зі співчуттям, з матраца, на якому вони сиділи.

- Ти завжди мене розуміла, кицюня. Я рада, що за моєї відсутності з тобою нічого не трапилося, і що ця погана людина вирішила зробити, хоч щось хороше, і принесла тебе. Хоча, може я сильно намовляю на нього? Все ж таки якусь свободу дій він мені дав. Я можу ходити по всій будівлі, навіть виходити надвір. От тільки втекти не зможу. 

Ось не повіриш, навіть після його попередження, що коли вийду в штучному тілі за межі паркану, воно вибухне, я все одно спробувала. І не раз, між іншим, намагалася. Але всі спроби зазнали фіаско. Окрім однієї. 

Обдуривши монстра охоронця ... Дзиґо, я ж тобі про цього охоронця не розповіла. Моторошне створіння. Нормальній людині навіть на думку не спало б створити таке чудовисько. Але Михи поняття «нормальний» не стосується. 

Вперше я з тою жахливою істотою зіткнулася, перед тим, як знайшла мого Ігоря в сусідній кімнаті. Подивившись у вікно, мене ледь грець не ухопив. Пощастило, що у механічному тілі, серцевий напад отримати неможливо. Подивилася я тоді у вікно, а там… Дев'ятиметрова металева статуя собаки, очі якої були якраз на рівні третього поверху. І вони стежили за мною. Уявляєш, який жах я відчула? Тоді я списала все на бурхливу уяву, але коли вперше вийшла на вулицю і зіштовхнулася з ЧУДОВИСЬКОМ, що наступало на мене, я зрозуміла, що ніяка це не статуя.

Ти, можливо, думаєш, що дев'ятиметровий залізний собака – кепський пристрій для охорони. Я теж так думала, до першої спроби втечі. Зло Миха не посвятив мене у всі нюанси його винаходу. Тільки сказав, що цей песик охороняє будівлю від можливого нападу, і мене від можливої ​​втечі. Я тільки подумки посміялася і тієї ж ночі зробила спробу втекти. 

Цей поганий чоловік вбудував у мене систему контролю та стеження, а в собаку gps-приймач і металеве чудовисько знає будь-якої миті часу, де я перебуваю. Але ж не в цьому проблема, адже маленьке тіло більш спритне, ніж велике. Петляючи, я може й змогла б від нього втекти. Ось тільки цей гігант, виявляється, може роз'єднуватися на безліч дрібних роботів.

Пізніше, коли перебував у хорошому настрої Миха вихвалявся, що його творіння може ділитися до розміру наночастинок, що робить його невразливим і дуже небезпечним. І можливості цього пса мене жахають. Якщо з видимими його частинами ще можна впоратися, то нанороботи - це реальна загроза.

Але я відволіклася. Отже, тікала від цього милого, зовсім "невеликого" песика, і цілком успішно тікала, скажу я тобі. Вже майже добігла до бетонного паркану, готуючись перемахнути через нього, в прагненні свободи, як ця «маленька» гадина розвалилася з неймовірним гуркотом. Я навіть зупинилася від шуму, що лунав у той момент. Обернулася, і дивилася на купу брухту. Про себе посміхнулася навіть, що божевільний геній виявився не таким уже й генієм. Аж раптом, ця купа металу заворушилася, розбігаючись купою дрібних металевих звірів. Вони підбігли до мене, і оточивши почали тіснити назад до будівлі. Довели, переконалися, що я зайшла, зібралися назад у великого собаку і пішли пильнувати.

Думаєш, після цього я здалася? Ні. І варто було тоді зрозуміти, що це безглуздо, коли Миха ніяк не відреагував, на спробу втечі. Я навіть запитала його, заздалегідь готуючись до болю, чи знає він про те, що сталося вночі. А він тільки хмикнув та кивнув. Уявляєш? Як же мене розізлила така реакція. Я кинулася до нього з наміром подряпати ту мерзенну пику, але й тут не досягла успіху. Виявилося, що охоронець не лише зовні будівлі, а й усередині. Я навіть кроку у бік Михи зробити не встигла, як мене зі спини схопили за руки та відключили.

Віриш, цей псих, крім вибухівки, встановив на це механічне тіло кнопку відключення, яка викидає мене в основне сховище моєї свідомості. Хто мене схопив, тоді, я так і не побачила. А від мерзотника Михи добитися відповіді можна, лише коли рак на горі свисне.

А розповісти тобі про те, як мені вдалося все ж таки потрапити за межі паркану? Я порпалася у сховищі того комп'ютера, - дівчина вказала рукою на стіл, на якому стояв монітор - і там випадково наткнулася на файл з короткими характеристиками собаки монстра. З прочитаного, я дізналася, що, попри всю крутість задуму у собаки є й слабкі сторони. Зокрема, вона погано сприймає електричні розряди. Цю інформацію я використала для нової втечі. 

Заманивши песика до електричного стовпа, я врізалася в стовп і він, зламавшись полетів на чудовисько. Не чекаючи на розв'язку, побігла до паркану і перестрибнула. 

Далі була темрява. Коли я опинилася у своєму глянцевому кубі, виявилося, що від дня спроби втечі, мене не існувало цілих 4 дні.