Розділ 1. Щастя

Усвідомлення себе приходило поступово. Реальність навколо Асі рябила і пливла. Що сталося, де вона і як тут опинилася, згадати не могла. Ася озирнулася. Навколо неї було біле приміщення у вигляді куба. Ані вікон, ані дверей не було видно. Спробувавши наблизитися до однієї зі стін, Ася в остраху завмерла. Будь-яка спроба наблизитися до стіни відсувала її все далі й далі. Паніка заволоділа нею... Вона хотіла обійняти себе та уткнувшися в коліна розгойдуватись, думаючи, як бути. Але нове неприємне відкриття вимкнуло її свідомість. Тіла не було...

За день до цього.

Бібліотека, місце спокою і тиші. Майже, як церква, де можна очиститись і привести свої думки до ладу, тільки не через спілкування з Богом, а через спілкування з думками та осяяннями сучасників, чи тих хто жив за багато років до нас. 
Але Асі було не до філософських роздумів. Її хвилювало вирішення більш нагального питання. Проте вже котрий місяць навіть у бібліотеці, що вже казати про інтернет, вона нічого знайти не могла. 
З дитинства дівчина мріяла стати лікарем, але провчившись в медичному університеті лише семестр, зрозуміла, що мрія життя виявилась - розчаруванням життя. 
На допомогу прийшов найкращий друг Боря і потягнув у свій університет на курс робототехніки та ШІ. Там Ася нарешті знайшла себе і мету свого професійного зростання. Однак при написанні дипломної зіштовхнулась з непереборною наразі проблемою. У неї майже вийшло написати код емоцій для штучного інтелекту, щоб закінчити диплом і зробити роботів, які виготовляла фірма Борі більш людяними та розвинутим, а й може навіть стати відомим розробником, але не вистачало якоїсь деталі, якогось крихітного "гвинтика", через відсутність якого, руйнувався весь механізм штучної емоційності, а разом з тим і ймовірність успішного досягнення своїх цілей. 

Хай диплом вона б отримала і з тими напрацюваннями, що у неї вже були, але хотілось довести всім і перш за все собі, що вона здатна на більше, та й Борю не хотіла підводити, після описання йому всіх переваг наявності у роботів емоцій. 
Сьогодні ще й день був особливий. Побачення з коханим, заради якого вона виділила кілька годин у своєму щільному графіку між університетом, бібліотекою і роботою. 
Завдяки роботі у компанії свого друга Ася могла іноді по дружньому втекти раніше, відпросившись у Борі, і знаючи, що він не зможе відмовити. Так планувала зробити й цього разу. 
В момент продумування поважної причини, щоб відпроситися увечері з роботи, погляд зачепився за рядок в книзі. 
"Все що б люди не робили для розвитку штучного інтелекту не допоможе, допоки вони не розберуться на глибинних рівнях у функціонуванні людського мозку". 
Ось воно! Ось те, що муляло її вже так довго. Можливо нарешті ця книга дасть поштовх для завершення дипломної - неповноцінна вивченість людського мозку. Ніби маленька деталь, але гальмує те велике відкриття, що допоможе дівчині не лише отримати диплом, але й утерти носа всім, хто казав, що їй забракне розуму чогось досягти. 

Так, люди вважали Асю не дуже розумною, попри її гарні оцінки й жвавий розум. Можливо причиною тому була жахлива незграбність дівчини, яка могла щось зламати чи розтрощити просто поглянувши в сторону будь-якого предмета. Навіть Боря її періодично називав "лихо стихійне" або скорочено Листих. 

Асю це неймовірно дратувало і вона віддавала перевагу прізвиську "Намистинка", яке Боря їй придумав ще у дитячому садку, стверджуючи, що її очі блищать геть, як намистини на маминих пацьорках. Асю веселило таке прізвисько і від нього йшло якесь тепло і затишок.
Вона любила свого друга щирою дружньою любов'ю і прагнула перестати бути його листихом і сподівалась, що зроблене нею відкриття в цьому допоможе.
Тож схопивши книгу в якій можливо знайдеться відповідь і ще кілька з нейробіології, Ася чимдуж побігла на роботу, бо вже нещадно запізнювалась, а Боря хоч і був найкращим другом, проте і вищим керівництвом, підводити яке Ася не мала жодного права. 
На роботі все було як завжди. Всі робітники займались своєю частиною проєкту, яку зазвичай підштовхував і заохочував Боря, але зараз серед робітників його не було, і тому робота рухалась повільно і сонно. 

Навіть поява Асі нічого не змінила. Її давно сприймали як додаток до Борі, який самостійно нічого зробити не може. Асю це дратувало. Вона була впевнена, що здатна на великі звершення, але наразі будь-які звершення обходили її стороною. 
Попрацювавши кілька годин над кодом, що мав би додати емоцій роботу, якого майстрували інші працівники, Ася зібралась піти до кабінету Борі, щоб відпроситись на вечір. Вона вважала, що сьогодні станеться щось особливе. Подружка з університету сказала, що бачила Асиного хлопця - Ігоря у ювелірному. І Ася вважала, що нарешті й на її вулиці буде свято. І сьогоднішнє побачення мало це довести. 
Тож Ася схопила сумку і побігла на поверх де був кабінет Борі. У дверях в приймальню зіштовхнулась з Боринею секретаркою Люсі, яка геть зелена тримаючись за живіт бігла в сторону туалету. Побачив Асю просяяла, але одразу знову скривилась.
- Допоможи, будь другом! -  вигукнула Люсі схопивши Асю за плечі. - Занеси Борису каву, бо він її давно попросив, а я чимось отруїлась, весь день погано, ніяк не донесу каву, вона скоро вже захолоне.
- Так відпросилась би, навіщо себе мучиш, раптом щось серйозне - відповіла Ася вже пустоті, бо слід Люсі зник за дверима у вбиральню. 
Ася знизала плечима і зайшла в приймальню. Вона звикла, що її рідко хтось слухав чи спілкувався з нею, але в даній ситуації, це хоча б можна було не вважати за байдужість. 
На рецепції стояла таця з запашною кавою. Ася взяла її й без стуку зайшла в кабінет свого друга і керівника. Варто було пройти в кабінет, як вона одразу пожалкувала, що не постукала. 
У кріслі навпроти Борі сидів його покровитель і добрий друг Олег Іванович. Людина - кремінь, якого Ася не любила до тремтіння в колінках, а він на те відповідав відчутною зневагою і ледь не відразою. 
Варто було його побачити, як руки Асі задрижали, що чашка на таці почала підстрибувати та постукувати об блюдце.