1

Пискливий сигнал будильника на телефоні неприємно пронизував кімнату. Ірина знову не може прокинутися, безтурботно спить на правому боці, а її русяве волосся неслухняними локонами хаотично розкинулося на подушці. Я став на свої чотири лапи та ліниво потягнувся, злегка зігнувши свій хребет дугою. Присмак шерсті яскравою гамою відчувався у роті. Весело помахуючи хвостом застрибнув на м'яке ліжко і своїми лапами почав масажувати їй спину, не випускаючи гострих кігтів та не забуваючи кричати своє коронне «М`яв». Так, я пухнастий чорний кіт з жовтими очима. Але так було не завжди.

Я ще добре пам’ятаю ті дні, коли виглядав як звичайний блондин із голубими очима. Закінчував останній курс фізичного факультету та готувався стати не дуже відомим фізиком. Саме тоді у моєму житті з`явилася вона – рудоволоса дівчина Ліда, яка розділила моє життя на до і після знайомства з нею. Вперше зустрівся з цією дівчиною на дискотеці, гарно провели ніч, а вранці попрощалися. Гадав, що більше її не побачу, але вона вперто переслідувала мене і ніякі мої запевняння того, що наші стосунки не матимуть продовження, випадкову знайому не переконали.

Коли вона побачила мене з іншою дівчиною, то оскаженіла. Досі не розумію її гніву, невже вважала, що я закохався з першого погляду? Нічого не обіцяв, в коханні не зізнавався, ні до чого не змушував і її претензії дивували. Ця навіжена мене прокляла. Ліда виявилася відьмою і це прокляття вступило в силу. Так я став котом і цілих сім років маю прожити у такій подобі. Один раз на рік, першого березня, на річницю мого фатального знайомства з Лідою, я на одну добу перетворювався на людину. Завтра якраз ця очікувана дата і третій рік мого існування у шкірі тварини.

Спочатку злився, гнівався, кричав. Але зрозумів – це не допоможе і зрештою змирився. Перший рік жив біля свого будинку та лестився до матері, яка в сльозах кожного дня шукала мене. Їй варто було лише глянути на чорного облізлого кота, у шерсті якого затишно поселилися воші, і вона б знайшла свого сина. Але мати вперто ігнорувала мене, і всі  мої наполегливі тертя об ноги були болісно відкинуті. Вона завжди любила більше собак.

Собаки. Ці створіння змусили мене не один раз добряче побігати. Щоразу бачачи невинного чорного кота, вони лаяли як скажені й намагалися впіймати. Єдиним спасінням від цих істот стало високе дерево каштану, яке росло біля будинку. На щастя кігті в мене гострі і я навчився швидко вилазити майже на верхівку. Пси продовжували свій нестерпний гавкіт аж поки хтось із прохожих не розганяв їх, або вони самі не йшли геть у пошуках чогось цікавішого.

Після дощу, мокра глина приклеювалася до моєї шерсті й звисала невеличкими клубками. Проте, найгірше було зимою. Крижаний холод пробирався до кісток і здавалося намагався перетворити їх на тисячі сніжинок. Між подушечками лап забивався сніг, який скочувався у круглі кульки та викликав додаткове відчуття холоду. Щоб не замерзнути до смерті, доводилося бігати. Хоча, інколи відвідувала думка, що краще померти ніж таке життя. Але, мене зігрівала надія, що першого березня я знову стану людиною, розповім усе матері й вже не буду бродячим котом.

Мені довелося харчуватися на смітнику та пити воду з калюжі. Рився у чужих відходах та шукав більш-менш не зіпсовані недоїдки. Добре, що шлунок у мене міцний, витримав усі експерименти з їжею. Зрідка підгодували сусіди, але моя мати жодного разу не глянула собі під ноги й не впізнала мене. За рік вона постарішала, густа сивина покрила її волосся, яку навіть не намагалася приховати під яскравим кольором фарби, а сумні очі випромінювали стомлений погляд наповнений журбою.

Особливо забобонні люди, побачивши мене, одразу хрестилися, а деякі навіть зупинялися і не йшли далі своїм шляхом, оскільки дорогу перебіг чорний кіт. Інколи, задля розваги, навмисно бігав колами навколо таких людей і з цікавістю спостерігав за їх реакцію. Мої експерименти закінчилися, коли одна дуже вразлива бабця зняла з себе старий черевик і кинула в мене. На диво влучила мені у живіт і я ще цілий день відчував щемлячий біль як результат свого невдалого жарту.

Нарешті, очікуваний день настав. Опівночі я знову перетворився на людину. На мені був той самий одяг, що й рік тому, при собі знайшов гаманець, ключі від квартири та мобільний телефон, який навіть не розрядився. Безліч смс про пропущені дзвінки заполонили екран смартфону. На мить здалося, що не минуло стільки часу і це все тільки мені наснилося.

Хотів одразу піти додому та прийняти гарячий душ. Але пожалів матір. Несподівано з`явитися серед ночі й викликати цим серцевий напад не хотів. На силу дотерпів до світанку. Хоч і мав ключі, проте відчиняти самому не наважився, щоб не налякати. Несміливо натиснув на дверний дзвінок. Радісний спів пташок сповістив про мій прихід. Довго ніхто не відчиняв, я вже задумувався над тим, щоб скористатися своїми ключами. Нарешті почувся тихий жіночий голос:

-  Хто там?

Я проковтнув важкий клубок, що несподівано підійшов до горла та промовив:

-  Це я, мамо!

Дзвінкий стукіт ключів і двері відчинилися. На порозі побачив її – змарнілу та з очима повними надій. Одразу притулила долоні до свого обличчя по якому потекли сльози радості. Вона простягнула тремтячі руки та пригорнула у рідні обійми. Як давно я мріяв про це. Хотілося не бігати чорним котом, а нарешті стати людиною і повідомити – я живий.

Ми пройшли на кухню. Мати наче не вірила, що я тут, налила і випила склянку води. Хотів її заспокоїти, сказати, що більше не зникну, що буду поруч, але не зміг. Звичайно, сподіваюся, прокляття втратило силу і я не перетворюся на кота, проте Ліда обіцяла сім роки цієї каторги, тому такі надії горіли слабким вогником у моєму серці.