Перевірка на твердість №7 Gg77, або «Поцілунок цивілізацій»: заявлено Extra Hard SF, але фізика посивіла і втекла

Gg77, або «Поцілунок цивілізацій»: заявлено Extra Hard SF, але фізика посивіла і втекла

Є одна небезпечна фраза, яку автор наукової фантастики може написати в анотації:

«Extra Hard Sci-Fi».

Після цього читач отримує моральне право діставати калькулятор.

Саме так сталося з романом Степана Крока «Gg77, або Поцілунок цивілізацій». В анотації нам обіцяють українську космооперу, де зонди, флоти й сигнали долають міжзоряні відстані на релятивістських швидкостях, а дві високорозвинені цивілізації змагаються за Землю.

Я прочитав перші сім Pra і вирішив не оцінювати сюжет, персонажів чи літературну якість. Тільки заявлену «твердість».

І спочатку все виглядає багатообіцяюче.

Коли примітки справді тверді

Автор явно готувався.

У тексті з'являються реальні зорі: Wolf 1069, GJ 433, Gliese 12. Для Wolf 1069 b наведено орбітальний період приблизно 15,6 доби ( NASA Exoplanet Archive справді дає 15,56 доби.)

Ще цікавіше із земним сигналом.

Скелоріанці перехоплюють повідомлення, яке в тексті прив'язане до Євпаторії, антени RT-70, 30 червня 1999 року та зорі HD 178428.

І це не випадковий набір технічних слів. Cosmic Call 1999 справді існував, HD 178428 справді була однією з цілей, а сигнал на неї відправили 30 червня 1999 року.

Тобто автор не просто написав «земляни колись послали радіосигнал у космос».

Він пішов у довідники.

І саме тому далі стає особливо цікаво.

Бо головна проблема книги — не відсутність наукових фактів.

Проблема в тому, що відбувається між ними.

Космос виявився тривимірним

У книзі скелоріанська цивілізація прив'язана до Wolf 1069, а один із її форпостів — до району GJ 433. Часи польоту й затримки зв'язку побудовані так, ніби між системами приблизно десятки світлових років, причому в тексті фігурує навіть величина близько 10,5 св. року.

Wolf 1069 справді розташована приблизно за 31 світловий рік від Землі, а GJ 433 — приблизно за 29,6.

Але є маленька проблема.

Відстань від Землі до зірки — це не відстань між двома зорями.

Вони знаходяться в різних напрямках неба. Якщо взяти їхні реальні координати й побудувати звичайний трикутник у тривимірному просторі, між Wolf 1069 і GJ 433 виходить приблизно 57 світлових років.

При швидкості 0,2c це вже близько 285 років польоту, а не близько сотні.

Те саме повторюється з Gliese 12. Вона приблизно за 39,8 св. року від нас, GJ 433 — за 29,6, але між ними не десять світлових років, а приблизно 68. Координати та відстані обох систем є в NASA Exoplanet Archive.

При заявлених у романі 0,128c це понад п'ятсот років польоту.

Ось тут і з'являється перша характерна риса книги:

цифри правильні, модель — ні.

Автор знайшов відстані з каталогу, але, схоже, використав їх як координати на лінійці.

Для звичайної космоопери — дрібниця.

Для Extra Hard SF, де міжзоряні затримки є частиною політики та сюжету, — вже фундамент конструкції.

Нейтрино: чудовий зв'язок, якщо дуже хочеться не мати зв'язку

Далі цивілізація використовує нейтринні інформаційні системи буквально всередині своїх міст. Дані передаються нейтринними імпульсами між пристроями.

Нейтринний зв'язок не вигадка.

У Fermilab таким способом уже передавали інформацію крізь 240 метрів породи. Експериментальна лінія мала довжину трохи більше кілометра.

Швидкість передачі?

0,1 біта на секунду.

Причина проста: нейтрино неймовірно слабко взаємодіють із речовиною. Саме тому вони можуть пройти крізь Землю — і саме тому їх надзвичайно важко генерувати та реєструвати.

Для зв'язку крізь планету, зорю або товстий захист — шикарна технологія майбутнього.

Для передачі файла через кімнату — приблизно як поставити Великий адронний колайдер замість Wi-Fi роутера.

Не неможливо а просто технологічно безглуздо без додаткового пояснення.

7,4 грама антиматерії проти релятивістської механіки

А потім прилітає зонд «Блукач».

Маса — приблизно 38,5 кг.

Швидкість між зорями — близько 0,18c.

У кріогенних камерах зберігається приблизно 7,4 грама антиводню, який використовується для гальмування.

І тут калькулятор уже можна не ховати елементарна дитяча арифметика. Кінетична енергія 38,5-кілограмового апарата на 0,18c становить приблизно

5,7 × 10¹⁶ Дж. Тобто це близько 14 мегатонн у тротиловому еквіваленті.

Щоб знизити швидкість хоча б до 0,05c, треба прибрати близько 5,3 × 10¹⁶ Дж і, що ще важливіше, відповідну кількість імпульсу.

Навіть якщо подарувати авторові майже магічний ідеальний фотонний двигун з ККД 100,0000%, у якому вся маса палива перетворюється на ідеально спрямоване випромінювання, рахунок іде вже на кілограми !!!! речовини та антиречовини, а не на 7,4 грама.

Реальний антиматерійний двигун буде ще гіршим.

Сам задум при цьому хороший. Антиводень справді можна магнітно утримувати: ALPHA у CERN використовує для нейтральних атомів антиводню пастки з мінімумом магнітного поля. Тобто тут не потрібно вигадувати іншу фізику.

Треба просто дозволити рівнянням визначати розмір паливного бака.

Вакуумна електростанція

Але поруч у «Блукача» є технологія, яка вирішує проблему енергетики радикальніше.

Генератор на ефекті Казимира.

Він нібито перетворює нульові коливання вакууму на стабільний потік енергії й забезпечує апарат енергією протягом століть.

Ефект Казимира існує.

Динамічний ефект Казимира теж існує: при зміні граничних умов можна отримувати реальні фотони. Але енергія не виникає безкоштовно — система, яка змінює межі, виконує роботу, а випромінювання є частиною енергетичного балансу. У теорії динамічного ефекту Казимира прямо з'являються рухомі або модульовані межі й дисипація їхнього руху через народження фотонів.