Розділ 1. Божевільна ідея

Задня парта біля вікна була найкращим місцем у класі, щоб легально ігнорувати монотонний голос вчительки фізики. Ярослав підпер підборіддя рукою, розсіяним поглядом проводжаючи калюжі на шкільному подвір'ї. Одинадцятий клас добігав кінця, попереду маячили іспити, вступ, доросле життя... Коротше, суцільна рутина, від якої хотілося вити.

Ярик мимоволі опустив погляд на свою праву руку. На середньому пальці тьмяно блищала важка золота обручка з ледь помітними, дивними насічками — єдина річ, що залишилася від батька. Батько зник кілька років тому, просто пішов з дому, лишивши матір у вічних сльозах, а Ярослава — з цим дивним шматком металу, який хлопець ніколи не знімав. Мати казала, що батька немає в живих, але Ярик відмовлявся в це вірити. Щоразу, коли на душі ставало зовсім паршиво, обручка на пальці починала дивно пульсувати ледь відчутним теплом, ніби заспокоюючи.

— Гей, Ярику, алло, Земля викликає космос! — тихий, але настирливий шепіт зліва змусив його здригнутися.

Це був Ден. Як завжди — з розпатланим чубом, хитрими очима та відкритим на телефоні месенджером. Поруч із ним напівбоком сидів Макс, підсунувшись ближче, щоб чути розмову. Ця трійця дружила з першого класу, хоча Ярослав завжди тримався трохи осторонь, дивуючи друзів своєю дикою, майже звіриною інтуїцією.

— Ну що там? — так само тихо буркнув Ярослав, не повертаючи голови до вчительки.

— Короче, є тема, — очі Дена аж загорілися. Він поклав підручник так, щоб закрити екран смартфона, на якому була відкрита детальна супутникова карта з купою червоних маркерів. — Ми з Максом усе прорахували. Ніяких нудних турів для мажорів на автобусах. Справжній екстрим. Похід у Чорнобильську зону відчуження. Нелегально, через дикі хащі, прямо до Прип'яті.

Ярослав від несподіванки випрямив спину. Слово «Чорнобиль» наче струмом ударило по нервах.

— Ви з глузду з'їхали? — Ярослав насупився. — Там колючий дріт, патрулі, радіація. Вас на першому ж кілометрі військові скрутять або вовки з'їдять.

— Та які вовки, Ярик, ти що, казок переслухав? — тихо засміявся Макс, підморгнувши. — У Денчика є знайомий стакер, він злив чистий маршрут без датчиків руху та засідок. Пройдемо через болота, пару годин лісом — і ми в місті-привиді. Зробимо такі кадри для блогу, що вся школа очманіє. Ти з нами чи зассав?

Ярослав знову подивився у вікно. Десь глибоко в грудях, там, де зазвичай сиділо глухе відчуття пустоти, раптом щось заворушилося. Це було дивне, майже непереборне бажання кинути все і піти туди, в ті закинуті поліські ліси. Наче якась невидима сила, що спала в ньому вісімнадцять років, нарешті прокинулася від одного лише слова. Зона кликала його.

— Я в ділі, — коротко кинув Ярослав, зустрівшись поглядом із друзями.

Ден задоволено вискалив зуби і швидко сховав телефон у кишеню, бо фізичка якраз повернулася до дошки. Макс кивнув, повертаючись на своє місце. Ярослав знову відвернувся до вікна. Його серце калатало трохи швидше, ніж зазвичай, а обручка на пальці продовжувала пекти шкіру приємним, заспокійливим теплом.

Уже за дві години Ярослав стояв на порозі своєї квартири. Запах домашньої їжі та звична тиша коридору після галасливої школи зазвичай заспокоювали, але сьогодні всередині все пружинило від напруги.

Марія стояла біля кухонної плити, помішуючи суп. Почувши, як грюкнули вхідні двері, вона обернулася, витираючи руки об рушник. На її обличчі з'явилася втомлена, але тепла посмішка.

— Привіт, сину. Як школа? Голодний?

Ярослав роззувся, пройшов на кухню і сперся спиною на одвірок. Він вирішив не крутити хвостом, а сказати все одразу, хоча й розумів, що ідея мамі не сподобається.

— Мам, я на вихідні йду з хлопцями в похід. З Деном і Максом.

Марія кивнула, не відриваючись від справ:

— Добре, тільки тепло вдягайся. Куди саме? На каньйон чи за місто?

— До Зони відчуження. Нелегально, через ліс до Прип'яті.

Черпак із глухим звуком випав із рук Марії, ударившись об кахельну підлогу. Суп бризнув на плиту, але вона навіть не звернула на це уваги. Жінка повільно обернулася. Її обличчя миттєво стало блідим, як крейда, а в очах застиг такий дикий, первісний жах, якого Ярослав не бачив ніколи в житті. Вона дивилася на сина так, ніби перед нею стояла примара.

— Нікуди ти не підеш, — її голос прозвучав тихо, але в ньому з'явилися залізні, хрипкі нотки. — Забудь про це. Навіть не думай.

Ярослав насупився. Така гостра реакція його відверто зачепила.

— Мам, та чому?! — він зробив крок уперед. — Нам уже по вісімнадцять років! Усі туди ходять, там купа стакерів, безпечні маршрути. Ми просто подивимося на місто, зробимо фотки і повернемося. Чому мені не можна?!

— Не можна і все! — майже викрикнула Марія, і її дихання стало важким, уривчастим. Вона міцно стиснула пальці в кулаки, намагаючись сховати тремтіння рук. — Закрили тему, Ярославе. Поки я жива, ти до того лісу навіть на кілометр не підійдеш.

Ярослав зціпив зуби. Образа й незрозуміла, гаряча злість підкотили до горла. Така дика, панічна реакція матері на звичайний похід просто не вкладалася в голові.

— Мам, ти через усе на світі так трясешся відтоді, як батько нас кинув? — Ярик виставив уперед руку, демонструючи золоту обручку на пальці, яку батько залишив йому перед зникненням. — Він просто пішов, його немає, а ти тепер боїшся кожної тіні й мені жити не даєш! Мені потрібна нормальна відповідь — чому саме туди не можна?!