23.3

Ранок був на диво спокійний. Повітря ще не встигло прогрітися, і тягнуло приємною прохолодою. Я сиділа на ґанку, обхопивши теплу чашку чаю долонями, й слухала, як десь далеко співає півень. Можна було б навіть повірити, що нічого дивного не сталося.

Та ця ілюзія тривала рівно до того моменту, як з вулиці долинув гул.

Хмикнула. Саме цього моменту я й чекала.

Підійшла до хвіртки. Біля сусідського паркану юрмилися односельчани. Зазвичай люди в селі піднімаються не світ ні зоря, тож не дивно, що усі вже одягнені та готові йти до роботи. Ось тільки сьогодні на них чекало шоу.

Усі дивилися як двоє чоловіків, мов навіжені, валялися просто на землі, обіймаючи власні голови.

— Пощади! — кричав один.

— Я більше так не буду! — благав другий.

— Ти глянь! — обернулася до мене тітка Ганна, сусідка через три хати. — Це ж Грицько та Панько. Чого вони тут?

— А я звідки знаю? — відповіла я, мружачись від ранкового сонця.

— Пані Ганно,  – встряг в розмову пан Вацек, – вони оце під моїм тином спали, мов трупи. А тепер прокинулись і... таке верзуть, наче їх чорт у сні шматував. Уявляєте?

І в ту ж мить один із бідолах відкрив очі та витріщився прямо на мене.

— Це вона! Вона... вона з нами це зробила! Вона відьма! Вона у наші голови залізла!

Як ні в чому не бувало, підняла запитально брову. Мовляв, що він таке дурне мене?

— Вибачте, але я таких здібностей не маю. Може, ви мене з кимось плутаєте? – і неквапливо сьорбнула чай.

— Ти нас труїла! — підтримав свого напарника по справі Панько. Очі його були червоні, обличчя спітніле та перекошене від страху. — Ми прокинулись в пеклі! Там був демон, що шматував нам шкіру і...

— Ага, ага, — перебила я, з неприхованим засудженням клацнувши язиком. Усім своїм виглядом показувала, що ці двоє чи то перепили, чи зовсім подуріли. — Якесь пекло... я вам ще й демонів у сни викликала? Ну ви даєте...

Люди переглянулись. Почали гомоніти і - моє улюблене - почали будувати свої теорії. Хтось запитав:

— З чого б це Ріні вас труїти та прокляття на вас насилати?! – і ще й примружився з підозрою. – А може ви ошивалися не біля хати Вацека,  а біля хати Ріни?!

— Та ні... та ми просто... — Грицько зам’явся. — Випадково тут опинилися...

— Без штанів?! — втрутився дід Клим, показуючи пальце. Усі в шоці зітхнули. — Он, у Панька поясу немає! А в Грицька шия подряпана. Ви що, до дівки хотіли ломитися?!

Секунда мовчання — і хтось перший плюнув. Потім посипались прокльони з усіх сторін.

— Гади! 
— До молодої дівчини вночі?!
— Смерті не боїтесь?!

Хтось із чоловіків — здається, той хто працює на лісопилці — підскочив і вліпив Панькові так, що той знову впав на землю. Жінки тицяли в них пальцями. Почався хаос. А я спостерігала за усім з внутрішнім задоволенням та допивала свій чай.

— Та ви ж... ви нічого не розумієте! — заголосив Грицько. — Там у неї в хаті... демон!

Це змусила усіх застигнути.

— Демон?! — озвалася тітка Ганна з обуреним сміхом. — Ти себе чув, йолопе?

— Він... це точно був демон! І в нього були не очі, а живий вогонь! Це він здирав з нас шкіру!

— Та на місці ваша шкіра! Пити менше треба! — гмикнув пан Вацек,  а потім крикнув, дивлячись кудись мені за спину: — О, Марку, йди сюди!

Усі голови повернулись. Зі сторони будинку йшов Марк. Волосся трохи скуйовджене, погляд сонний та з дитячою розгубленністю. Увесь його вигляд буквально кричав, що він добра, хороша дитина. Від хитрого демона і сліду не лишилося. Алтеа можна в актори йти, слово честі.

Однак, варто було йому підійти ближче, як обоє зловмисників почали судомно відсуватися по землі.

— Демон! Це він! Він нас катував!

— Який ще демон, дурню! Марк хороший хлопчина, тихий. Завжди вітається і не п'є літрами самогонку, як оце ти!

— Зовсім подуріли. Демон їм ввижався! Справді допилися!

— Про що мова? Який демон? – він привітно усміхнувся, а от цим двом дурням дістався зовсім не привітний погляд.

Панько встиг лише перелякано пискнути, як зомлів, побачивши, як Марк на нього глянув. Грицько не витримав і теж гепнувся поруч.

Люди голосно розповідали Марку побачене. Сусіди й далі шипіли на непритомних, вже домовляючись, що робити далі. Староста з’явився раптово, вислухав усе, зміряв винуватців презирливим поглядом і лише пробурмотів:

— Я їх отакими, – він рукою показав собі по пояс, – ще пам'ятаю! Ніколи б не подумав, що вони будуть таке витворяти! До в’язниці обох. А потім — на будівництво замку графа. У нас спокійне, зразкове село, а ці двоє псують нашу репутацію! Скільки вже можна...

Я одразу підтримала старосту. З таким обличчям, ніби теж обурена поведінкою цих двох, а не стояла вночі над ними з демоном і планувала їхні психологічні тортури.

Та потім додала, що пора братися до роботи. Тож повернулася у свій двір, притримуючи чашку обома руками. Та все ж не втрималася від задоволенної усмішки.

Ал наздогнав мене і шепнув:

— І все ж... чому ти мені не дозволила справжні тортури?

— Бо це село, Алтеа. Іноді достатньо однієї іскри, аби запалити вогонь. А так для людей усе просто та зрозуміло. Грицько та Панько просто алкоголіки, які перепили та зловили галюцинації. Бо вони ж живі та здорові, а те що їм привиділося... ну багато чого в хмільному маренні привидітися може!

— Нудно...

Я глянула на його незадоволене обличчя.

— Нудно, кажеш? Не хвилюйся, зараз тобі буде весело. Пішли підв'язувати огірки!

Алтеа заскиглив, що йому вже зовсім не нудно і він зараз не проти піти доспати ще кілька годин. Та я поставила чашку на підвіконня й наказала йти за мною. Життя в селі воно таке... зовсім не романтичне і не важливо, який в тебе настрій, а працювати треба кожного дня.