22

Ранок наступного дня.

Сонце ще не встигло показати свої золоті промінчики з-за пагорба, а в нашому дворі вже гуркотів віз з конем, якого гнав пан Вацек. Еліска весело махала з сидіння, і я їй відповіла не менш радісно.

— Ріночко! Все встигли? Ви готові? — кричала вона здалеку.

— Як ніколи! — відповіла я і повернулась до дверей, щоб покликати Ала.

Той саме спускався сходами — у простій сорочці, штанях, напівсонний і певен, що день обіцяє бути спокійним.

— Віз приїхав, — сказала я з усмішкою. — Пора вирушати. І, до речі, про «пора». Я ще не уточнила: допомога включає не тільки торгівлю черешнею. Там, на місці, треба буде трохи попереносити ящики, подати людям пакети, можливо, знайти решту…

—  Це твої справи. Мене в них не втягуй, — відмахнувся демон і рушив на кухню.

Я послідувала за ним. О, то демон ще не усвідомив свого щастя?

— Мої? Ал, ти, мабуть, щось не зрозумів. Ти їдеш з нами і мої справи це й твої справи. Тож, збирайся швидше. У тебе дві хвилини.

— Почекай, — перебив Ал і в одну мить опинився поруч, схопивши мене за лікоть. —  Тобто, я — король демонів — буду... торгувати на ринку?

— Торгувати, щось принести, подати, усміхнутись клієнтам… — перерахувала я з невинною посмішкою. — І обов'язково усміхатися нашим покупцям!

— Ні! — вигукнув Ал, відпустивши мій лікоть і театрально відступивши. — Ні, це вже занадто! Ти не зробиш із повелителя пекла торговця на сільському ринку!!

— Це наш шанс збути три повних ящики черешні, поки вони не згнили, — підсумувала я, вже беручи до рук кошик з нашими речами.

Через хвилину майбутній торгаш сидів у возі, склавши руки на грудях і глянувши десь у далечінь з такою міною, наче я змусила його облитися святою водою.

— Ну не ображайся, — підбадьорила я його, стрибаючи у віз поруч. — Я обіцяю: коли ти усміхнешся хоча б тридцяти людям, зроблю тобі вдома вареники з вишнею. Або з черешнею. На твій вибір.

— Я хочу людськ... — договорити йому не дала моя рука, яка зі швидкістю сонячного світла закрила йому рот.

Зиркнула в бік Еліски та Вацека.  Здається, вони нічого не зрозуміли. Тоді я прибрала руку та прошипіла до Ала:

— Думай хоч трохи, що і де говориш.

— А що, боїшся?

— Боятися треба тобі. Я ж можу вигадати щось набагато гірше сортування круп.

Ал лише зітхнув, але нарешті притих. А це вже значить, що він змирився зі своєю долею демона-фермера і буде торгувати.

***
⠀Ринок зустрів нас ароматом свіжоспеченого хліба, криком торговців, які вже розкладали свій товар і надто гучним співом дядька з лютнею. Здається, хтось занадто багато випив вчора і алкоголь ще й досі не вивітрився з його тіла. І це я кажу не тому що у нього був веселий вигляд, а тому що від нього перегаром несе аж сюди!

⠀Віз зупинився. Я зістрибнула на землю і озирнулась на Ала, який досі сидів на лавці, з ображеним виразом обличчя. Не демон, а якась ніжна та вразлива принцеса!

— Вилазь. Робота сама себе не зробить.

— Я допоміг, коли погодився приїхати.

— Черешні не мають ні рук, ні ніг. А ось ти — маєш. Тому, щоб ти там в своїй голові, – я показала вказівним пальцем біля скроні, – не вигадував, а працювати доведеться!

Ал зітхнув. Потім, повільно, як герой трагедії, встав і взяв перший ящик. Сусіди якраз показали, де ми можемо стати.
⠀
— Ріночко! Я спеціально для вас місце в тіньку лишила.

— Еліско, ти свята! Марко, бери ще один ящик і став отут, — показала я на місце поруч з попереднім.

Можливо, Алтеа й не хотів виконувати роль вантажника, але не підкоритися прямим наказам теж не міг. Його незгоду виказувало тільки невдоволене обличчя.

Власне, це також помітила Еліска. Вона підійшла та схилилася до мене, тихо запитавши:

— Ви посварилися?

Ні. Просто вилізла його інша особистість. Демон, уявляєш? Але сказати це вголос не могла.

— У нього пізній бунтарський підлітковий період, — така відповідь повинна була все пояснити.

Еліска поплескала мене по плечу, сказала триматися і пішла допомагати чоловіку. Я теж мала що робити.

Через п'ятнадцять хвилин ми розклали свій товар: три ящики черешні — темно-червоні, як добре вино, й блискучі, мов мармурові кульки. Пакетів тут ніхто зазвичай не мав, все просто складали в кошики, або ж могли загортати продукти в папір. Я не розуміла, як працювати з вагами в цьому світі, тож завбачливо взяла маленькі електроні. А по дорозі сюди, встигла навчити Ала користуватися ними.

Я красиво викладала черешню на верхньому ящику, як в голову прийшла неймовірна ідея про кандидата на роль приманки. Така реклама зажди спрацьовує в романах та фільмах.

Повернула голову до демона.

— Станеш тут. За прилавком.

— Що?

— Швидше, — промовила я з найсолодшою усмішкою й підштовхнула його до ящику з найгарнішими черешнями. — Давай, усміхайся на усі тридцять два і вигукни: «Спробуйте, пані, тільки сьогодні — найсолодші черешні в окрузі».

— Я... чекай, ти хочеш...

— Ага, саме так!

—  Це точно твої плани як зруйнувати мою репутацію.

— Не руйнувати, а розкривати потенціал. Все! Досить розмов!  Роби, що кажуть!

А оце був наказ, проти якого він піти не зміг. На вустах вже грала широка усмішка, а язик не слухався господаря, коли Ал заманював до нас покупців. Ах, життя чудове! Можна просто спостерігати, насолоджуючись життям!

Я вже обмахувалася віялом і сідала на лавку неподалік, але наостанок вирішила підбадьорити демона, посада якого сьогодні  понизилася від короля до торговця:

— Молодець! Ти чудово справляєшся! — І підняла великий палець догори.

Він розгнівано зиркнув в мій бік та хотів щось відповісти, але змовк, бо перша покупчиня вже як по команді сунулася ближче. Жіночка спитала дозволу спробувати ягоду і я кивнула, дозволивши. А за секунд десять вона почала так розхвалювати черешню, що в нашу сторону почали з цікавістю дивитися, а незабаром підійшла друга жінка. І третя. І ще одна.

Із притиснутими до грудей кошиками, з торбинами, ароматом лавандових духів, інколи беззубою усмішкою і легким тріском суглобів вони зліталися на нього, як бджоли до свіжого вулика. Шкода тільки їх цікавив не товар на прилавку, а той, хто стояв за ним. Вони б навіть кісточки від тієї черешні купили, якби Ал їх продавав!